ответ:Казахско-джунгарские войны — серия военных действий между Казахскими жузами и Джунгарским ханством, продлившаяся с XVII до середины XVIII века. Стратегической целью джунгар являлось увеличение территорий для кочевья путём присоединения соседних земель Казахского ханства[3]. Джунгары представляли военную опасность не только для казахов, но и для Средней и Центральной Азии, а также для Российской империи[источник не указан 1327 дней]. Впоследствии Джунгарию ослабили междоусобные войны, конец Джунгарскому ханству положила Третья ойратско-маньчжурская война (1755—1759) с китайской империей Цин.
Рабдан организовал массовое переселение своих поданных киргизов, угнав их из Енисея в Алатау. Киргизские переселенцы на новой земле занимались в основном военной службой и охраной границ, и участвовали в различных походах джунгар против казахов.
Передовые отряды джунгарских войск доходили до реки Сарысу в Центральном Казахстане. Джунгарские вторжения встревожили казахов и побудили известных старшин, биев, народных батыров и наиболее дальновидных чингизидов приложить усилия к объединению военно-людского потенциала трёх жузов. Первый курултай (народное собрание кочевников) состоялся летом 1710 года в районе Қаракумов. Курултай поставил создать общеказахское войско во главе с видным народным батыром — Богенбаем.
Однако в то же время джунгары терпели многократные поражения от цинского Китая, что существенно замедляло джунгарское вторжение на казахские земли[13].
Второй этапСсылки на источники
В этом разделе не хватает ссылок на источники информации.Информация должна быть проверяема, иначе она может быть поставлена под сомнение и удалена.Вы можете отредактировать эту статью, добавив ссылки на авторитетные источники.
Эта отметка установлена 28 января 2017 года.
Внешнеполитическое положение Казахского ханства в конце XVII — начале XVIII века было тяжёлым. С запада на казахов постоянно совершали набеги волжские калмыки и яицкие казаки, с севера — сибирские казаки, за Яиком — башкиры, с юга бухарцы и хивинцы, но главная военная опасность исходила с востока, со стороны Джунгарского ханства, частые военные вторжения которого в казахские земли в начале 1720-х годов приняли угрожающие масштабы.Грозный сосед Джунгарии на востоке — Цинская империя — поджидала благоприятной ситуации для ликвидации Джунгарии как самостоятельного государства. В 1722 году после смерти цинского императора Канси (Юнь-чжена), длительное время воевавшего с ойратами, на границе с Китаем установилось некоторое затишье, что дало возможность Цеван Рабдану обратить внимание на казахские земли[13]. Агрессия Джунгарского ханства, названная в истории казахского народа Годами великого бедствия, принесла страдания, голод, разрушение материальных ценностей, нанесла невосполнимый урон развитию производительных сил: тысячи мужчин, женщин и детей были угнаны в плен. Казахские роды, дорого заплатив за беспечность и несговорчивость своих султанов и ханов, под напором джунгарских войск вынуждены были покинуть веками насиженные места, что повлекло за собою откочёвки части казахов Среднего жуза к пределам среднеазиатских ханств. Многие роды Старшего жуза также отступили к Сырдарье, перешли её и направились в сторону Ходжента. Казахи Младшего жуза откочевали вдоль рек Яик, Ори, Иргиз к границам России. Ведя непрерывные бои, часть казахов Среднего жуза приблизилась к Тобольской губернии.«Годы великого бедствия» (1723—1727 гг.) по своим разрушительным последствиям сравнимы лишь с монгольским нашествием начала XIII века. Джунгарская военная агрессия значительно повлияла на международную ситуацию в Центральной Азии. Приближение тысяч семей к пределам Средней Азии и владениям волжских калмыков обострили взаимоотношения в регионе. Казаки, каракалпаки, узбеки, нападая на обессилевших казахов, усугубили и без того их критическое положение. В эти годы особенно пострадало Семиречье. При хунтайджи Галдане-Бошогту крупномасштабные военные действия возобновились. 1680 год — вторжение Галдан Бошокту-хана в Семиречье и Южный Казахстан. Казахский правитель Тауке-хан (1680—1718 годы) был разбит, а его сын попал в плен. В результате походов 1683—1684 годов произошёл военный захват джунгарами Сайрама, Ташкента, Шымкента, Тараза.В 1683 году джунгарская армия под командованием племянника Галдан-Бошогту-хана Цеван-Равдана дошла до Чача (Ташкента) и Сырдарьи, разбив два казахских войска. В 1690 году началась война между Джунгарским ханством и Манчжурской империей Цин.Массовое передвижение казахов на запад вызвало большую тревогу среди кочующих между Яиком и Волгой калмыков. Новая волна пришедших на Яик казахов была настолько значительна, что под вопросом находилась сама судьба Калмыцкого ханства. Об этом свидетельствует калмыцких владетелей к царскому правительству о военной для охраны своих летних кочевий по левому берегу Волги. Так, в середине XVIII века Яик стал границей между казахами и калмыками. общее казахское народное ополчение под комаОбъяснение:
вот от сюда бери и пеши
Наприкінці серпня 1939 р. міністр закордонних справ Німеччини Й. Ріббентроп і народний комісар закордонних справ СРСР В. Молотов підписали у Москві договір про ненапад та секретний протокол до нього, відмий під назвою пакт Молотова-Ріббентропа. У таємному протоколі Третій Рейх та СРСР поділили між собою сфери впливу в Центрально-Східній Європі. 1 вересня 1939 р. німецькі війська розпочали напад на Польщу. У відповідь на агресію Німеччини 4 вересня 1939 р. Великобританія та Франція оголосили їй війну. 17 вересня 1939 р. відповідно до укладеного пакту з Німеччиною Радянський Союз розпочав вторгнення на територію Польщі зі сходу, зайнявши Західну Україну та Білорусь. Ці події стали початком Другої світової війни.
Новий радянсько-німецький договір від 28 вересня 1939 р., підписаний у Москві, закріпив кордони між СРСР та Німеччиною вздовж річок Сян і Буг. На західних землях колишньої польської держави нацисти утворили Генерал-губернаторство, до складу якої увійшли українські Лемківщина, Посяння, Холмщина і Підляшшя. Більшовики окупували Галичину і Волинь. У 1940 р. до СРСР були приєднані Бессарабія та Північна Буковина. Відбулася "радянізація" новоприєднаних територій, що супроводжувалась репресивними заходами. 22 червня 1941 р. Німеччина та її союзники напали на Радянський Союз. Почалася німецько-радянська війна.
Від початку воєнних дій Червона армія зазнала значних втрат через стратегічні прорахунки радянського командування та непідготовленість до ведення оборонних дій. До середини липня 1941 р. частини вермахту із союзницькими військами Румунії та Угорщини захопили Галичину, Західну Волинь, Буковину, Бессарабію; у середині серпня окупували Правобережну Україну, у вересні зайняли Київ і Полтаву, а вже в середині жовтня 1941 р. – Харків та Донбас. У липні 1942 р. була окупована вся територія України.
Під час відступу більшовики застосували тактику "спаленої землі": руйнували промислові об’єкти, харчові запаси, залізниці, розстрілювали тисячі людей. Зокрема, за підрахунками дослідників О. Романіва та І. Федущак, влітку 1941 р. через неможливість евакуації в'язнів більшовики замордували близько 22 тис. людей, яких утримували у тюрмах Західної України.
Німецька окупація України 1941–1944 рр. принесла нові лихоліття для населення. Нацисти вважали територію Східної Європи, в тому числі Україну, життєвим для німецького народу. Плани щодо цієї території були викладені у генеральному плані "Ост", відповідно до якого після перемоги Німеччини у війні нацисти мали провести зачистку території Східної Європи від "неарійського елементу" та колонізовувати захоплені землі.
Окуповані території нацисти освоювали шляхом етноциду і терору, в результаті якого було майже повністю винищене єврейське та циганське населення. Майже 2,4 млн осіб, більшість з яких – українці, були вивезені на примусові роботи до Німеччини (т. зв. остарбайтери). Близько 6 млн українців служило у збройних силах антигітлерівської коаліції, понад 4 млн з них загинуло.
Для здійснення своїх планів Німеччина провела поділ українських земель: дистрикт Галичина (увійшов до складу Генерал-губернаторства 1 серпня 1941 р.), рейхскомісаріат "Україна" (Правобережжя разом з Волинню, більша частина Лівобережжя, а також прилеглі до Криму області), українські землі під румунською окупацією (Північна Буковина, частина Бессарабії та Трансністрія – румунська область з центром в Одесі), а також Закарпаття, яке входило до складу Угорщини. Прифронтовими областями керувала німецька військова адміністрація.
У перші місяці війни СРСР втрачав велику кількість солдат. Німці успішно вглиб території, хоча і не так блискавично як планували. У грудні 1941 р. частини вермахту зазнали першої поразки під Москвою. Внаслідок успішного контрнаступу Червона армія відкинула німецькі війська на 400 км. Проте 1942 р. під Харковом німці оточили та знищили три армії Південно-Західного фронту (21-шу, 28-му та 38-му). Це був один із найбільших військових провалів СРСР у роки війни.
Переломною подією у війні стала Сталінградська битва 17 липня 1942 р. – 2 лютого 1943 р. Після перемоги на Курській Дузі в липні-серпні 1943 р. радянські війська перейшли в контрнаступ, а невдовзі звільнили Лівобережну Україну та Донбас. 6 листопада 1943 р. ціною 417 тис. життів був звільнений Київ. У жовтні 1944 р. вся українська територія була звільнена від німецьких окупантів.
У тому ж 1942 р. керівництво ОУН(б) прийняло рішення про формування збройних загонів самооборони. Загони мали захищати населення від німецьких, польських та радянських військових формувань. ОУН виробила свою стратегію ведення боротьби: в стані озброєного нейтралітету дочекатися закінчення війни і боротися з виснаженими окупантами за незалежну Україну. З 1943 р. всі загони української самооборони отримали назву Українська повстанська армія (УПА