Захисників режиму царського самодержавства зовсім не бентежила наявність мільйонів неписьменних в країні, оскільки вони вважали, що освіта породжує небажане для властей вільнодумство. В 1910 р. на Україні рівень письменності населення був нижчим середнього для всієї Європейської частини Російської імперії показника - 30%.
На 1000 чоловік населення в початкових, неповних середніх і середніх школах тут навчалося всього 67 учнів. Навіть початкову освіту вдавалося здобути лише незначній частині дітей трудящих. У Київському учбовому окрузі, до складу якого входили п'ять губерній, відвідувало школу лише 10 % дітей шкільного віку. Не кращим було становище і в інших учбових округах.
В 1914-1915 рр. на території України, що входила до складу Російської імперії, налічувалося всього 452 середні школи, в яких навчалось 140 тис. учнів, та 19 вищих навчальних закладів, в яких навчалося 26,7 тис. студентів.
Не кращим було становище народної освіти й на українських землях, що входили до складу Австро-Угорської імперії. Тут рівень її розвитку був набагато нижчим ніж в інших провінціях країни. На початку XX ст. з 6240 сіл Галичини 2214 не мали початкових, а 981- будь-яких шкіл. Середніх шкіл на всю Галичину налічувалося 49, і лише в чотирьох із них навчання велося українською мовою. На Буковині існувала лише одна українська гімназія. В Закарпатті ж навіть у початкових школах навчання велося угорською мовою.
На всій території України не було жодного вищого навчального закладу з українською мовою викладання, жодної української школи, що перебувала б на державному утриманні. Подібна політика царизму щодо української мови, як мови навчання, переслідувала далекосяжні цілі - душити розвиток української прогресивної культури в самому зародку. Навіть після скасування у буремні дні революції 1905-1907 рр. заборонних указів 1863, 1876, 1881 рр. щодо видання книг, показу театральних вистав та проведення інших культурно-освітніх заходів українською мовою, царизм так і не дав дозволу на запровадження навчання в школах України рідною мовою.
Характеризуючи згубну політику царизму щодо народної освіти на основі узагальнення власних вражень, добутих протягом багаторічного періоду вчителювання у селах України, письменник-демократ С. Васильченко писав у 1911 р. на сторінках київського педагогічного журналу «Світло»: «Школа з нерідною мовою, з чужими по духу вчителями тільки по великій незрозумілості може зватися народною. Сумною і самотньою будівлею стоїть вона серед рідних сіл; круг неї шумить своє життя, народна пісня, мова, народний гумор б'ються у вікна, в двері, в щілини до неї, але в школу не хочуть пустити їх. Немає місця в їй живій мові.
Утвердить законом тот факт, что ребенка обязаны обучать родители, в Афинах не догадались. Собственного говоря - этого и не требовалось. Общественное мнение, неписанные законы в обществе, заставляли гражданина Афин заниматься обучением и воспитанием своих детей.К концу 5 века до н.э. в Афинах не было ни одного свободного человека, который бы не умел писать и читать. В это же время стали организовываться школы. Афиняне считали необходимым дать ребенку интеллектуальное, музыкальное и физическое воспитание. Важным считали одновременное физическое и умственное воспитание. Афиняне стремились к полному всестороннему раскрытию человека. Главной стимулирующей силой при воспитании молодежи были благородные соревнования. Принцип состязательности - агонистика. Соревнование отдельных личностей и групп в различных областях жизни с целью достижения наилучшего результата.В соответствие с задачами воспитания мальчикам в Древних Афинах полагалось иметь трех учителей: грамматиста, кифариста и педотриба.Грамматист - учитель грамоты обучал детей чтению и письму, давая им основные понятия о счете. Тетрадями служили деревянные таблички, покрытые воском, на которых дети острыми палочками чертили буквы и фразы. Когда они овладевали искусством чтения и письма, то переходили к изучению старых писателей, среди которых важное место занимали Гомер и Эзоп. Ученики разучивали стихотворения законодателя Солона, сочинения Феогнида, гимны в честь богов, исполняемые во время ритуальных праздников.Исполнение гимнов проходило под аккомпанементы лиры или кифари. Игре на этих инструментах обучал кифарист, пели песни и гимны – соло или хором.Основная цель физического воспитания - подготовить юношу для военной службе. В 4 веке до н.э. военная служба продолжалась 4 года, с 18 лет. После года военной подготовки военнослужащие (эфибы) несли службу в пограничных районах.Эфибы давали присягу, что не опозорят доверенного им оружия, не бросят товарища в беде и будут защищать свою Родину. Во время военной подготовки предусматривалось также дальнейшее обучение музыке и участие в государственных торжествах.В четвертом веке для обучения детей стали привлекать учителей мудрости - философов. В основном речь идет о софистах. Они обучали детей не только риторике - искусству произнесения речей, но и искусству спора, во время беседы излагали основные понятия об устройстве мира.Под руководством петотриба - учителя гимнастики дети состязались в беге, прыжках, метании копья и диска. Здесь дети проявляли особый энтузиазм, так как их ждали в будущем различные спортивные соревнования, победа в которых была почетна.
1.Для контроля нужно иметь соответствующую подготовку и опыт.Рабочий, пусть даже мастер своего дела, не в состоянии охватить весь процесс и особенности производства.И дело здесь не в принижении рабочих.Можно сделать рабочего контролёром, но он уже будет не рабочим. 2. Контроль друг за другом отвлекал рабочих от непосредственных их обязанностей, упала выработка на производстве, возросли потери рабочего времени. 3. Контроль должен быть объективным, а значит независимым от тех, кого контролируют. Если исполнитель контролирует себя самого и друга с коллегами, почему бы не им, чисто по - человечески.Например, пропустить небольшой брак, закрыть глаза на прогул и др. Так начинается развал дела. Труд и контроль за ним разделились еще во времена, когда строили пирамиды. И советское новшество противоречило опыту всего человечества.Оно было обречено.
Объяснение:
Захисників режиму царського самодержавства зовсім не бентежила наявність мільйонів неписьменних в країні, оскільки вони вважали, що освіта породжує небажане для властей вільнодумство. В 1910 р. на Україні рівень письменності населення був нижчим середнього для всієї Європейської частини Російської імперії показника - 30%.
На 1000 чоловік населення в початкових, неповних середніх і середніх школах тут навчалося всього 67 учнів. Навіть початкову освіту вдавалося здобути лише незначній частині дітей трудящих. У Київському учбовому окрузі, до складу якого входили п'ять губерній, відвідувало школу лише 10 % дітей шкільного віку. Не кращим було становище і в інших учбових округах.
В 1914-1915 рр. на території України, що входила до складу Російської імперії, налічувалося всього 452 середні школи, в яких навчалось 140 тис. учнів, та 19 вищих навчальних закладів, в яких навчалося 26,7 тис. студентів.
Не кращим було становище народної освіти й на українських землях, що входили до складу Австро-Угорської імперії. Тут рівень її розвитку був набагато нижчим ніж в інших провінціях країни. На початку XX ст. з 6240 сіл Галичини 2214 не мали початкових, а 981- будь-яких шкіл. Середніх шкіл на всю Галичину налічувалося 49, і лише в чотирьох із них навчання велося українською мовою. На Буковині існувала лише одна українська гімназія. В Закарпатті ж навіть у початкових школах навчання велося угорською мовою.
На всій території України не було жодного вищого навчального закладу з українською мовою викладання, жодної української школи, що перебувала б на державному утриманні. Подібна політика царизму щодо української мови, як мови навчання, переслідувала далекосяжні цілі - душити розвиток української прогресивної культури в самому зародку. Навіть після скасування у буремні дні революції 1905-1907 рр. заборонних указів 1863, 1876, 1881 рр. щодо видання книг, показу театральних вистав та проведення інших культурно-освітніх заходів українською мовою, царизм так і не дав дозволу на запровадження навчання в школах України рідною мовою.
Характеризуючи згубну політику царизму щодо народної освіти на основі узагальнення власних вражень, добутих протягом багаторічного періоду вчителювання у селах України, письменник-демократ С. Васильченко писав у 1911 р. на сторінках київського педагогічного журналу «Світло»: «Школа з нерідною мовою, з чужими по духу вчителями тільки по великій незрозумілості може зватися народною. Сумною і самотньою будівлею стоїть вона серед рідних сіл; круг неї шумить своє життя, народна пісня, мова, народний гумор б'ються у вікна, в двері, в щілини до неї, але в школу не хочуть пустити їх. Немає місця в їй живій мові.