Братство воинов Христа (лат. Fratres militiae Christi), более известное под названием орден меченосцев или орден братьев меча (нем. Schwertbrüderorden) — немецкий католический духовно-рыцарский орден[1], основанный в 1202 году в Риге Теодорихом из Турайды[2], замещавшим в то время епископа Риги Альберта Буксгевдена, для защиты имущества и миссионерской деятельности в Ливонии, которая преимущественно велась в то время огнём и мечом. Существование ордена было подтверждено папской буллой в 1210 году[3], но ещё в 1204 году образование «Братства воинов Христа» было одобрено папой Иннокентием III. Нарицательное название Ордена произошло от изображения на плащах рыцарей красного меча с крестом тамплиеров. В отличие от крупных духовно-рыцарских орденов, меченосцы сохраняли номинальную зависимость от епископа.
Піднесення турецької культури знайшло відображення насамперед у розвиткові літератури та образотворчого мистецтва. Другу половину XVI і XVII ст. вважали «золотим віком» турецької поезії. Чудовим поетом тієї доби був МоялаМахмуд, відомий під псевдонімом Абдуль Баки. Поширеним лейтмотивом тогочасної поезії стало уславлення радощів життя. Поет ІльясРевані у своїх творах вихваляв переваги легкого та безтурботного життя, побут і звичаї мешканців Стамбула, радощі кохання. У часи занепаду Османської імперії набув поширення сатиричний жанр. Представники цього напряму висміювали життя панівних верств імперії, що бездумно сприяли її занепаду. У творах поетів, які писали для султана та його наближених, більше уваги приділялося вишуканості форми, ніж змістові віршів.
У турецькій прозі часів розквіту імперії набули поширення невеликі оповіді, анекдоти, усмішки, складені письменником Лямі. У своїх збірках він вперше помістив розповіді про ходжу Насреддина. Цей сільський імам з його гострими жартами, поєднаними з добрим народним гумором, став у майбутньому відомим в усьому світі.
Наукових досягнень було набагато менше. Це пояснювалося, передусім, низьким рівнем розвитку освіти та домінуванням ісламу в усіх сферах науки і культури. В XVI ст. найбільш відомими вченими були ЄвліяЧелебі та Хаджі Халіф. Учений і мандрівник ЄвліяЧелебі написав «Книгу мандрів», в якій виклав власні враження від багатьох країн Європи, Азії та Африки. Хаджі Халіф створив працю «Дзеркало світу», в якій, спираючись на арабські та європейські джерела, описав будову Всесвіту.
Объяснение: