В 1359 году па московском престоле оказался Дмитрий Иванович (1359—1389), 9-летний внук Ивана Калиты. Этим воспользовался суздальско-нижегородский князь. Он отправился в Орду и получил ярлык на великое княжение владимирское. Но московские бояре, опираясь на поддержку митрополита Алексея, добились в 1362 году в Орде ярлыка для Дмитрия, не по годам развитого и смышлёного мальчика.
Нижегородский князь не сразу смирился с потерей владимирского престола. Но, почувствовав силу московского князя, он в 1366 году отдал ему в жёны свою дочь и отказался от притязаний на великое княжение.
Основным противником Москвы в борьбе за великое княжение стал тверской князь Михаил Александрович. Он заключил союз с литовским великим князем Ольгердом, заинтересованным в присоединении к Литве Смоленска, Можайска и других русских городов. Ольгерд трижды осуществлял походы на Московское княжество, но взять Москву так и не смог. К этому времени город был обнесён каменным кремлём с башнями — первой каменной крепостью в Северо-Восточной Руси. Третий поход на Москву закончился поражением литовских войск на подступах к Москве.
Однако Михаилу удалось с богатых даров склонить на свою сторону Орду. В 1371 году он получил ярлык на владимирское великое княжение. Но жители Владимира, привыкшие к власти московских князей, не пустили тверского князя в город. Не подчинился ханской воле и Дмитрий Иванович. Он заявил, что на великое княжение никого не пустит. Хан был вынужден оставить ярлык у Дмитрия.
После этих событий Дмитрий собрал войска всех русских княжеств и осадил Тверь. Михаил вынужден был признать своё поражение и объявил себя «молодшим братом» Дмитрия. В московско-тверском договоре владимирский престол был признан наследственным владением московских князей. Оба князя договорились в случае войны с Ордой действовать вместе.
Всё это свидетельствовало о том, что судьбы владимирского престола решались уже не в Орде, а на Руси. Кроме того, в 1374 году Дмитрий отказался выплачивать Орде дань.
давньогрецькі храми
Найважливішим завданням архітектури у греків, як і будь-якого взагалі народу, було будівництво храмів. Воно породило і виробило художні форми, які перейшли потім до споруд будь-якого роду. У всі продовження історичного життя Греції її храми постійно зберігали один і той же основний тип, згодом засвоєний і римлянами. Грецькі храми анітрохи не походили на храми Єгипту і Сходу: це були не колосальні, що вселяють релігійний страх таємничі капища грізних, жахливих божеств, а веселі, привітні оселі людиноподібних богів, влаштовані на зразок жител смертних, але тільки більш витончені і багаті. Якщо вірити Павзаній, спочатку храми будувалися з дерева. Потім їх стали споруджувати з каменю, причому, проте, втрималися деякі елементи і прийоми дерев'яного зодчества. Грецький храм представляв собою будівлю в основному помірних розмірів, що стояло всередині священної огорожі (ι 'ερόν) на фундаменті про декілька щаблях і представляло в най шому своєму виді схожість з довгастим будинком, що має в плані два складені разом квадрата і двускатную, досить положисту дах; одна з коротких його сторін не виходила назовні стіною, яку тут замінювали дві пілястри по краях і стоять в прольоті між ними дві (іноді 4, 6 і т. д., але завжди парні числом) колони, кілька відступивши вглиб будівлі (звичайно на ⅓ квадрата), воно було перегороджено поперечною стіною з дверима в середині, так що виходили рід ганку або критих сіней (притвор, πρόναος) і внутрішнє, замкнутий з усіх боків приміщення - святилище (ναός, cella), де стояла статуя божества і куди ніхто не мав права входити, крім жерців. Подібне будівлю звані. «Храмом в пилястрах» (ι 'ερόν ε' ν παραστάσιν, templum in antis). У деяких випадках абсолютно таке ж ганок, як і з переднього фаса, влаштовувалося і з протилежного боку (ο 'πισθόδομος, posticum). Пілястри і колони сіней підпирали стелю і дах, причому остання утворювала над ними трёхугольний фронтон. Ця най ша форма в більш великих і розкішних храмах ускладнювалася деякими додатковими частинами, через що відбулися наступні види храмів: