Римська держава пройшла три етапи розвитку: 1-й (VIII - VI ст. до н. е.) - царський; другий (509-31 до н. е.) - республіканський, третій - імперський (31 до н. е. - 476 н. е.). Перший період - це епоха переходу різних племен Апеннінського півострова від родової общини до рабовласництва. Найшвидше цей процес здійснили етруски, з культурою яких пов'язаний період IX - IV ст. до н. е.
Вирішальну роль тут відіграло землеробство з використанням плугу, волів, коней. Етруски культивували пшеницю, виноград, оливи, льон. Високого рівня досягли ремесла, зокрема керамічне, залізоробне, кам'яне будівництво. Торгували з Південною Італією, Сіцілією, Афінами, Карфагеном. З середини V ст. карбували монети. В VII-VI ст. до н. е. з розкладом родового ладу в етруському суспільстві формуються рабовласницькі відносини. Але історія їх утвердження пов'язана не з етрусками, які не втримали свого панування, а з розвитком римської общини на території Лації.
Період ІІІ - І ст. до н. е в історії господарства був переходом від родової до сусідської общини, їй був притаманний дуалізм, оскільки патриціанські сім'ї (римські громадяни називалися патриціями) мали у власності 2 югера (0,5 га) землі, а у володінні - ділянку общинної землі, вели окреме господарство. Соціальний розвиток визначався відносинами між патриціями і плебеями. Плебеї не мали політичних і громадських прав, але володіли землею на правах приватної власності. Майнова диференціація серед римлян зумовила появу кметів (залежних людей).
Економічну основу могутності патриціанських родів становили громадські землі, які збільшувались в результаті воєн, захоплених або приєднаних територій сусідніх племен. Третина завойованих земель оголошувалась суспільним фондом. З неї утворювались великі помістя патриціїв. Плебеї цих земель не одержували.
До плебеїв відносили або поневолене, або прибуле населення, а також безземельних вільних корінних жителів. Плебеї не допускалися до користування громадськими землями, до обрання на жрецькі посади. Більшість плебеїв займалася землеробством, торгівлею, ремеслом.
Розвиток матеріальної культури, інтенсивне руйнування общинного землеволодіння і утвердження приватної власності, загострення суперечностей між патриціями, які захопили значну частину громадських земель, і плебеями обумовили розклад общинних відносин.
Протягом VІ-ІІІ ст. до н. е. в Італії склалось рабовласницьке суспільство. Рабство мало патріархальний характер, було в основному домашнім, борговим, спадковим. Головною виробничою силою залишалося вільне населення. Реформи царя Сервія Туллія (середина VI ст. до н. е.) остаточно знищили пережитки родового ладу, поділивши римське населення на 5 категорій не за родовими, а за майновими ознаками.
Розгорнулася боротьба за землю, в ході якої сформувалося велике землеволодіння. Закони XII таблиць (середина V ст. до н. е.) як збірник правових норм захищали приватну власність, економічні й політичні права рабовласників, юридичне закріплювали інститут клієнтели, боргове рабство. У другій половині IV ст. до н. е. були спроби обмежити захоплення общинних земель, встановити норму володіння в 500 югерів (125 га) і норму для випасу худоби (100 голів великої і 500 - дрібної). На початку IV ст. до н. е. римські громадяни були звільнені від боргового рабства.
Становленню й утвердженню рабовласницьких відносин сприяла територіальна експансія, яку вела Римська республіка. До середини III ст. до н. е. була захоплена вся Італія. В І ст. до н. е. Рим перетворився на світову державу від Атлантичного океану на Заході до Тигру і Євфрату на Сході. Війни стали головним джерелом рабства.
ІІ - І ст. до н. е. були періодом розвитку рабовласницького господарства, що набуло класичних форм. Економічне піднесення продовжувалося в перші два століття н. е. в межах Римської імперії. Раби відігравали роль основної виробничої сили в усіх галузях господарства. В І ст. до н. е. в Італії налічувалося близько 12 млн. рабів при 10 млн. вільних. Раби поділялися на міських і сільськогосподарських. До міських відносились слуги, ремісники, вчителі, управителі, медики та інші і використовувалися в домашньому господарстві. Багато рабів працювало в ремісничих майстернях, рудниках, каменоломнях, але основна частина - в сільському господарстві. Міжнародним центром работоргівлі був Делос, там щодня продавали до 10 тис. рабів-іноземців. Римське право забороняло перетворювати своїх громадян на рабів. Переважало приватне рабовласництво, значення державного було незначним.
Объяснение:
Здравствуйте люди,германии в этом письме я Ото Фон Бисмарк Хочу вам рассказать о замечательном городе новгороде,в который еду второй раз по службе . Этот город великолепен своими постойками(на сколько все красиво)дома большие и светлые,люди добрые и отзывчивые. Нет слов чтоб описать красоту этого великого города,мощного величавого и сильного. За его стенами ничего не страшно. Они крепкие любое оружие выдержут любой набег. А дружина в городе просто соколы,статные красавцы,молодцы. Вообщем не хочу я покидать этот великий и красивый город новгород. И наверное останусь,здесь жить по завершению всех своих дел.
Особенности экономики России в XVIIІ веке
Позитивные сдвиги в экономике страны стали происходить под воздействием петровских реформ. Увеличение роли государства в управлении хозяйственной жизнью стимулировало рост мануфактурного производства, возникновение промышленных районов (Урал). Государственное регулирование, протекционистские меры развитию торговли.
Однако во второй половине ХVIII в. в хозяйственной жизни России стали проявляться кризисные явления. Многочисленные пережитки феодализма, господство крепостного права тормозили развитие более прогрессивных капиталистических отношений.
Для экономических отношений этого периода было характерно:
постепенное разрушение натуральной ориентированности помещичьих и крестьянских хозяйств. Производимая ими продукция всё чаще вывозилась на рынок. Решение об отмене в 1754 г. внутренних таможенных пошлин благоприятствовало формированию единого всероссийского рынка;
появление элементов новой экономической системы, основанной на использовании наёмного труда. Количество мануфактур с использованием труда наёмных рабочих неизменно возрастало (к концу ХVIII в. их насчитывалось уже свыше 2 тыс.). Даже крестьяне, имеющие необходимые финансовые средства, с 1775 г., после выхода манифеста о свободе предпринимательства, получили право открывать собственные предприятия;
сохранение крепостничества ограничивало возможности развития рынка свободной рабочей силы. Помещик всегда мог отозвать из города крестьян-отходников, нанимавшихся на работу на мануфактурные предприятия. Технические новинки (к примеру, паровая машина русского изобретателя И. Ползунова) и новые формы труда в сельском хозяйстве не находили применения, поскольку не выдерживали конкуренции с дешёвым или даже бесплатным трудом крепостных. Крестьянское хозяйство, являвшееся основной единицей хозяйственной системы страны, находилось в состоянии разорения и упадка. С 1783 р. крепостничество получило распространение на Левобережной Украине.