Зазвичай, Меценатство мотивується самим суспільством, зважаючи на
становище, яке виникає в той чи інший період, а також соціально-культурні потреби
епохи. Меценатська діяльність здійснюється з наміром підтримати культурний процес,
конкретного представника творчої інтелігенції та є альтернативним джерелом
фінансування розвитку суспільства, оскільки державної підтримки в багатьох випадках
недостатньо для збереження та розвитку національного культурного надбання.
Історія розвитку українського меценатства сягає корінням ще Київської Русі, а
саме періоду після християнізації. Дослідниця Н. Колосова висловлює припущення, що
ймовірно, в Київській Русі побутували й дохристиянські форми меценатства, такі як
підтримка епічних співців – легендарного Баяна, літописного Мішути та ін., однак
документальних підтверджень цьому поки що не знайдено [2]. Зважаючи на те, що
сучасні науковці пропонують різні схеми періодизації історії українського меценатства,
ми у своєму дослідженні будемо опиратися на схему запропоновану в дисертаційній
праці С. Матяж [1]. І етапом авторка виокремлює період ІХ–XVІ століття. Першими
меценатами стали князі Володимир Великий і Ярослав Мудрий. Пріоритетом
меценатської діяльності князя Володимира було будівництво храмів – у Києві (церква
Св. Василя та Десятинна у 996 р.), у Вишгороді, Берестові, Білгороді. Значно ширшою
була діяльність Ярослава Мудрого, що охоплювала будівництво християнських храмів
(найвидатнішою спорудою, що постала під його патронатом, була Софія Київська
1037 р.), а також «книжну науку», освіту, мистецтво. У часи Ярослава Мудрого,
котрий, окрім державних, вкладав у різні культурні проекти і власні кошти,
меценатство Київської Русі досягло свого найвищого розквіту [2]. Традиції меценатства
були продовжені і в Галицько-Волинській державі. Тут активно будувались нові
православні храми, розвивалось мистецтво іконопису та фрескового розпису. У цей
період за кошти галицько-волинських князів була побудована Чернеча обитель Різдва
Пречистої Богородиці, яка знаходиться у Луцьку, церква Успенія Пресвятої
Богородиці, яка прикрашає місто Володимир, церква Св.Івана в Холмі.
У Литовську добу давньоруська традиція князівського меценатства
продовжується в діяльності князів Острозьких; жінок-меценаток князівського
походження – Анастасії Гольшанської, Ганни Гойської, Раїни Ярмолинської, Раїни
Могиленки-Вишневецької (створення Острозької «слов’яно-греко-латинської школи»,
книговидання, підтримка монастирів, церков тощо).
ІІ етап – XVIІ–XVIIІ століття, коли розпочалась широка діяльність братств.
Братчики відкривали шпиталі, друкарні, а особливого успіху досягли вони у розвитку
мережі шкіл, організації в них навчання і забезпечення учнів підручниками. У період
Гетьманщини меценатами ставали самі гетьмани, які, окрім територіальної могутності
України, дбали і про розвиток мистецтва, освіти та й культури загалом.
Найвизначнішим меценатом цього періоду був безумовно І. Мазепа. Розмах його
меценатської діяльності вражає: він – будівничий, який споруджує козацькі собори,
оточує фортечним муром Києво-Печерську лавру, будує новий навчальний корпус
Києво-Могилянської Академії, шанувальник мистецтв і меценат митців тощо. За
загальними підрахунками на меценатську діяльність він витратив суму, яка становила
десять річних бюджетів Гетьманщини.
ІІІ етап охоплює др. пол. ХІХ – поч. ХХ ст. Це так званий «золотий період»
українського меценатства, коли з’явилися промислові підприємці, які сприяли розвитку
української культури. У Києві на межі ХІХ і ХХ століть всі публічні споруди були
зведені коштом меценатів. Родина Бродських побудувала тут лікарню, синагогу,
гімназію, училище, Бессарабський ринок, Політехнічний інститут, Художній музей,
Театр оперети. Микола Терещенко пожертвував Києву два з половиною мільйона
рублів, а Михайло Дегтярьов чотири з половиною [3]. Серед плеяди меценатів, які
відіграли важливу роль у розвитку української культури слід відзначити родини
Галаганів, Симиренків, Терещенків; Б. Ханенко, Є. Чикаленко, А. Шептицький та ін.
На ІV етапі за часів СРСР меценатство практично перестає розвиватися,
оскільки благодійність в цей період не лише не заохочувались на державному рівні, а й,
навіть, засуджувалась.
V етап становить сучасний період. Після розпаду СРСР меценатська діяльність
почала відроджуватися, оскільки різкий розподіл суспільства вимагає підтримки
соціальної сфери з боку бізнесу. Крім того, новий власник починає думати не тільки
про зростання особистого багатства, але й про “культуру багатства”, тобто про
вкладення засобів в економічний і культурний розвиток усього суспільства. Наприклад,
бізнесмен В. Пінчук ще в 2006 р. заснував свій фонд, який допомагає забезпечити
більш послідовний і професійний підхід до розвитку нових проектів, які стосуються
мистецтва, охорони здоров’я, освіти, розвитку суспільства загалом.
Объяснение:
Римские историки его зачастую описывали как безжалостного убийцу, захватчика и прочее, однако историки и поэты на захваченных территориях, к примеру германцы, относились к нему лестно, считали освободителем и обьеденителем племен и народов.
1) Аттила был правителем гуннов в 434—453 годах, объединивший под своей властью тюркские, германские и другие племена, создавший державу, простиравшуюся от Рейна до Волги. Наружность Аттилы, по свидетельству современников, была непривлекательна: он был человек приземистый, плотный, с темным цветом лица, маленькими впалыми глазами, плоским носом и редкой бородой; но при всем том, его горделивая походка и строгость выражения производили впечатление внушительное.
2) он был хорошим правителем, немного странным из-за бороды и казался загадкой из-за того что о нем не известно много чего. Это лично мое мнение.