У цю епоху сформувались деякі такі засади та елементи європ. життя. Йдеться перш за все про формування основ індустр. суспільства. Епоха охоплює ХVІІ-ХІХ ст. Проте філософія цього періоду завершується І третиною ХІХ ст., що є прикладом випереджаючого розвитку дух. процесів порівняно із політ. та соціально-економічних, що свідчить про творчий характер людс. мислення. За соц. змістом це був період формування і утвердження в Європі буржуазних суспільних відносин. Паралельно із змінами у діяльності відбувались і зміни у суспільних стосунках: розриваються колишні зв’язки особистої залежності людини від людини, зникає “велика сім’я”, а натомість з’являється вільний, автономний індивід. В цей час вже завершується епоха географічних відкриттів, але породжений нею тип активної самодіяльної особистості не лише не зникає, а знаходить все нові сфери прикладення своєї активності. Розвиток мореплавства, виробництва, зростання міст та соціальної динаміки привели до швидкого розвитку наукового знання. З’являється перша завершена та експериментально підтверджувана наукова теорія – механіка І.Ньютона. Вплив її на життя був колосальний, адже це вперше людина спродукувала такий інтелектуальний витвір, який дозволяв отримувати точні та незаперечні практичні результати. Ідеї та принципи механіки настільки поширились, що виник “механістичний” світогляд. Відбулись суттєві зрушення і в інших сферах духовного життя: з’являється мистецтво в його сучасному розумінні, тобто мистецтво світське, автономне; народжуються роман як літературний жанр, опера, сучасний театр, архітектура масових забудов, промислова архітектура; виникають Академії наук, з’являються перші газети та часописи, у тому числі – і наукові, з’являється міський транспорт. Все це приводить до того, що індивід постає основним суб’єктом життєдіяльності. Показовою для епохи стає фігура Робінзона–персонажа твору Дж.Свіфта, бо ця людина на ділі продемонструвала, як це можна зробити. Індивід спирається тепер у своїй здатності наодинці вибудовувати власне життя на свою діяльну активність. Індивід спирається тепер на мислення “здорового глузду”, яке включає у свій зміст два непорушні моменти: опору на факти та ясну, чітку і зрозумілу логіку. Все це знайшло своє виявлення у новому світогляді: світ тепер розглядається людиною як об’єкт, на який спрямовується людська активність, а сама людина – як суб’єкт, світ постає в якості надскладного механізму, типовим взірцем якого був механічний годинник. Природа тепер поділяється на живу та неживу, але і та, і інша є лише основою для росту людської могутності. Діяльність людей починають розглядати не як колообіг подій, де немає ні початку, ні кінця, а як розвиток від примітивних до досконаліших форм існування суспільства. Ці питання досліджували філософ Д.Віко, учений Ж.Тюрго, філософ Й.Г.Гердер. Зміна ідей про суспільний розвиток у думках цих учених ішла від погляду на історію як колообіг 3 епох – божественної, героїчної. Знаряддям досягнення свободи є знання. Відбуваються відчутні зміни і у розвитку філософії.
Объяснение:
История
Слова деизм и теизм, первоначально синонимы, происходят от слова «бог»: первое от латинского deus, второе от греческого θεός [теос]. Мыслители этих направлений утверждали веру в единого Верховного Бога, Творца. В XVII веке значения этих терминов начали расходиться: теисты учили, что Бог активно интересуется созданным миром и действует в нём, тогда как деисты утверждали, что при создании Бог наделил мир самоподдерживающими и самодействующими силами, а затем полностью отдал его под управление этих сил[1]. Термин деист впервые появился в своём новом смысле в книге «Анатомия меланхолии» (1621 г.) Роберта Бёртона[2].
Идеи деизма связаны с концепцией естественной религии, сформулированной Жаном Боденом в произведении «Беседа семерых о сокровенных тайнах возвышенных вещей» (название также переводят как «Семичастный разговор о секретах высших истин») в 1593 году. Первым документом деизма считается сочинение «Трактат об истине…» Э. Герберта Чербери (1624), хотя в ней, как и в работе Бодена, сам термин деизм не используется[3][4]. Слово «деизм» было популяризировано противниками этого направления мысли, прежде всего богословом Эдуардом Стиллингфлитом (англ.)рус. в «Письме к деисту» (1677), и стало использоваться как оскорбительный ярлык[5][6]. В XVII—XVIII веках деизм стал значимым философско-религиозным направлением, характерным для европейского Просвещения[7].
Деизм процветал в Англии между 1690 и 1740 годами. В это время привлекла большое внимание работа Мэтью Тиндала «Христианство, древнее как само Творение, или Евангелие как воспроизведение естественной религии]» (Christianity as Old as the Creation, or the Gospel a Republication of the Religion of Nature, 1730). Её часто называли «Библией деистов», поскольку в ней были почти все доводы, цитаты и вопросы, поднимавшиеся десятилетиями[8].
Позднее деизм распространился во Франции (особенно благодаря работе Вольтера), в Германии и в других странах[3].
Деизм господствовал над интеллектуальным миром Франции и Англии с конца семнадцатого до первой половины восемнадцатого века, затем его культурное значение уменьшилось. Но и в современном мире деизм продолжает существовать[9]. Некоторые учёные, такие как Альберт Эйнштейн и Стивен Хокинг, не называли себя деистами, но их взгляды на Бога как на возможного создателя мира или как на воплощение законов физики соответствуют взглядам деистов. К числу современных последователей деизма относятся, в частности, Энтони Флю и Вацлав Гавел[10].
Объяснение: