Лицарський турнір — військове змагання лицарів у середньовічній Західній Європі. Імовірно, турніри почали проводитись з другої половини XI століття. Батьківщина турнірів — Франція.Батьком турніру називають Жоффруа де Прейлі (перша половина XI століття). Призначення турніру — демонстрація бойових якостей лицарів, що складали головну військову силу Середньовіччя. Сучасні французькі історики[1]пов'язують появу турнірів з ситуацією що склалася на той момент в Північній Франції серед лицарства. Внаслідок жорсткого майорату сформувався потужний молодших синів які не мали майже ніяких сподівань на батьківський спадок та родину[2]. Єдиним шансом якось просунутися в житті для цих молодих вояків була війна, тож вони усіляко її підтримували, а часто й провокували. Феодали та голови знатних родів змушені були постійно утримувати в покорі цю буйну молодь. Хоч сама ідея змагань між вояками дуже давня, але турніри як постійне явище виникли саме як заміна війні в мирний час, аби чимось зайняти войовничих лицарів. Перші турніри проводилися на кордонах феодальних ворогів, без сторонніх глядачів і зводилися до боїв між двома загонами. Однак турніри розвивалися і поступово почалиТурніри зазвичай влаштовувалися королем або баронами, великими сеньйорами в особливо урочистих випадках: на честь шлюбів королів, принців крові, у зв'язку з народженням спадкоємців, укладанням миру і т. д. На турніри збиралися лицарі з усіх кінців Європи. Він відбувався публічно, при широкому скупченні феодальної знаті та народу.«Якогось надвечір'я заполонивши двір,
лицарство розмаїте затіяло турнір,
і сходилися в герці на мить, і падав хтось...
На молодців поглянути жіноцтво теж зійшлось.[3] »
Зазвичай турніри проводилися взимку, найчастіше в лютому чи на Різдво. Рідше їх організовували в жовтні й на Великдень. Турніри також намагалися не проводити в неділю та у вихідні дні.
Найчастіше турніри починалися у понеділок чи вівторок і тривали до п'ятниці. При цьому перший день зазвичай відводився для змагань молодих та недосвідчених лицарів. Змагання тривали від полудня й до смеркання, після чого починався бенкет.
Для турніру обиралось підходяще місце поблизу великого міста. Влаштовувалося ристалище. Воно зазвичай мало чотирикутну форму і було обнесене дерев'яним бар'єром. Поруч ставились лавки, ложі, намети для глядачів. Проведення турніру регламентувалось особливим кодексом, за дотриманням якого стежили герольди, вони називали імена учасників і умови турніру. набувати ознак театралізованого спортивного дійства з правилами, регламентацією та глядачами.Умови (правила) були різними. В цілому з часом турніри усе більше віддалялися від справжніх боїв, а з іншого постійно зростали вимоги до учасників турнірів, їх спорядження тощо. Тому ранні турніри фактично були повноконтактними боями простих воїнів у бойових обладунках, лише дещо пом'якшеними правилами, а пізні турніри це фактично елітний вид спорту який вимагав великих витрат і спеціального спорядження. Наприклад XIII столітті лицар не мав права брати участь у турнірі, якщо не міг довести, що чотири покоління його предків були вільними людьми. Згодом на турнірі почали перевіряти герби, запровадили спеціальні турнірні книги і турнірні списки. Учасники турнірів повинні були користуватися однаковою зброєю. Частіше за все спочатку лицарі, щойно посвячені в лицарське звання, так зване «жюте» мчали один на одного зі списом напереваги. Якщо списи ламалися, бралися за меч, потім за булаву. Турнірна зброя була тупою, і лицарі старалися лише вибити суперника з сідла. Такий поєдинок називався тіост — поєдинок на списах.
На другой день, 25 июня 1807, оба императора встретились на плоту, поставленном посредине реки, и около часу беседовали с глазу на глаз в крытом павильоне. На другой день они снова виделись уже в Тильзите; Александр I присутствовал на смотру французской гвардии. Наполеон желал не только мира, но и союза с Александром и указывал ему на Балканский полуостров и Финляндию как на награду за Франции в её начинаниях; но отдать России Константинополь он не соглашался. Если Наполеон рассчитывал на чарующее впечатление своей личности, то он вскоре должен был признать свои расчёты слишком оптимистичными: Александр со своей ласковой улыбкой, мягкой речью, любезным обхождением был даже в трудных обстоятельствах вовсе не так сговорчив, как хотелось бы его новому союзнику. «Это - настоящий греческий язык Византийской империи» - говорил Наполеон своим приближённым.
Впрочем, в одном пункте Александр I показал себя готовым на уступки — относительно судьбы Пруссии: более половины прусских владений были отобраны Наполеоном у Фридриха-Вильгельма III. Провинции на левом берегу Эльбы были отданы Наполеоном его брату Иерониму. Была восстановлена Польша - однако не из всех бывших провинций, только части прусской под названием Варшавского герцогства. Россия получила как компенсацию Белостокский департамент, из которого была образована Белостокская область. Гданьск (Данциг) стал свободном городом. Все раньше водворённые Наполеоном монархи были признаны Россией и Пруссией. В знак уважения к русскому императору (фр. en considération de l’empereur de Russie) Наполеон оставил прусскому королю старую Пруссию, Бранденбург, Померанию и Силезию. На случай если бы император французов пожелал присоединить к своим завоеваниям Ганновер, решено было вознаградить Пруссию территорией на левом берегу Эльбы.
Главный пункт Тильзитского договора не был тогда опубликован: Россия и Франция обязались друг другу во всякой наступательной и оборонительной войне, где только это потребуется обстоятельствами. Этот тесный союз устранял единственного сильного соперника Наполеона на континенте; Англия оставалась изолированной; обе державы обязывались всеми мерами понудить остальную Европу соблюдать континентальную систему. 8 июля 1807 договор был подписан обоими императорами. Наполеона Тильзитский мир вознёс на вершину могущества, а императора Александра поставил в тяжёлое положение. Чувство обиды в столичных кругах было велико. «Тильзит!. . (при звуке сем обидном / Теперь не побледнеет росс)» , — писал спустя 14 лет Александр Пушкин. На Отечественную войну 1812 впоследствии смотрели именно как на событие, «загладившее» Тильзитский мир. Вообще, значение Тильзитского мира было весьма велико: с 1807 начинается гораздо более смелое хозяйничанье Наполеона в Европе, нежели раньше.