Процедура выхода из общины была непростой:
1) Требования крестьянином должны были предъявляться общине через сельского старосту.
2) В месячный срок община должна была подтвердить наличие за крестьянином наделов, указанным им в заявлении.
3) Если в течении месяца община не подтверждала или игнорировала требования пожелавшего выйти из общины крестьянина, то земский начальник/сельский староста мог отказать крестьянину.
Поэтому, в основном, только зажиточные крестьяне могли себе позволить свободный выход. Они за взятки и откаты договаривались со старостами, земскими начальниками, чтобы их заявление имело «ход». Кроме того, у зажиточных крестьян имелись достаточные ресурсы для обработки своих земель. Свои хозяйства они могли назвать фермерскими: у них имелась новейшая техника, удобрения и т.д.
Ця стаття ґрунтується на твердженні, що ідея міжнаціональної згоди є зворотнім боком конфлікту. Зі середини ХІХ ст., коли українське питання постало перед польською елітою Галичини як реальність, спроби українсько-польського порозуміння укладаються в цілком логічний ряд. У статті йдеться про шість спроб українсько-польського порозуміння в підавстрійській Галичині («Королівстві Галичини та Володимирії з Великим князівством Краківським…»): 1) на Слов’янському з’їзді у Празі 1848 р.; 2) під час відкриття Галицького крайового сейму 1861 р.; 3) угодову акцію Юліана Лаврівського 1869 р.; 4) за посередництвом Пантелеймона Куліша 1882 р.; 5) українсько-австрійсько-польське порозуміння 1890 р., відоме як «нова ера»; 6) щодо реформи виборчої системи до Галицького сейму 1914 р. Між ними були дрібніші