КИЇВСЬКА РУСЬ, ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКА ДЕРЖАВА (11–14 СТ.). На відміну від середньовічної Зх. Європи, на рус. землях (див. Київська Русь) важко простежити формування поділу на С. "Руська Правда" та ін. джерела виділя-ють кілька категорій тогочасно-го сусп-ва, очолюваного князем (князями). Привілейована верства сформувалася переважно з дружинників (див. Дружина), верхівка яких виступає у джерелах під назвами "бояри", "княжі мужі". Другу групу складало вільне населення, котре проживало переважно в містах. На нижчо-му щаблі стояло напівзалежне та залежне населення, котре в "Руській Правді" представлене смердами, закупами, рядовичами, ізгоями, холопами (останніх прирівнювали до рабів). Духовенство становить єдину соціальну групу давньорус. часів, до якої можна цілком застосувати поняття "стан", однак лише завдяки тому, що його діяльність була регламентована візант. церк. правом. Загалом початок формування і генеза С. на укр. землях слабо вивчені, й тому дискусійним залишається питання про те, чи їхнє подальше оформлення є результатом внутр. процесів, чи ж упровадженням західноєвроп. правових норм. Підстава для різних тлумачень — у тому, що "стан" не є за всіх обставин терміном-замінником "суспільної групи", "верстви" або "соціальної категорії"; самі С. були стратифіковані, містячи власну "еліту" та ін. категорії. Тому оцінки залежать від тих критеріїв визначення С., яких дотримується дослідник щодо конкретних істор. обставин.
Від поч. 13 ст. в Галицько-Волинському князівстві бояри як частина привілейованого стану почали виокремлюватися в окрему впливову групу, котра могла вирішувати важливі питання — аж до посадження верховного володаря на престол (див. Бояри галицькі). У 14 ст. серед привілейованого стану бачимо панів, зем’ян та бояр.
Польське королівство, Велике князівство Литовське та Річ Посполита.
Від серед. 14 ст. у зв’язку із входженням укр. земель до складу Королівства Польського та Великого князівства Литовського соціальна структура населення зазнала суттєвих змін. У Королівстві Польському панівну роль посідала шляхта, яка, з огляду на її роль у посадженні/прийнятті на престол верховних володарів, отримала для себе низку важливих привілеїв (Кошицький привілей 1374, Єдлінський привілей 1430), котрі зафіксували її статус. Із запровадженням коронного (польс.) права (1434) до її лав влилася привілейована верства з укр. земель. Упродовж 15 ст. представники цього стану почали називатися шляхтою (nobiles). На укр. землях протягом 14—18 ст. продовжували існувати напівпривілейовані представники цього стану — бояри, бояри замкові, службова шляхта, шляхта-голота. У ВКЛ структура привілейованого стану була дещо відмінною через наявність чималого грона князівських родин із династій Рюриковичів та Гедиміновичів, серед яких виділялися князі головні (Острозькі, Заславські, Вишневецькі та ін.). На нижчих рівнях цього стану перебували пани, зем’яни та бояри. Такий поділ цього стану зберігся аж до кінця існування Речі Посполитої.
Стан духовенства із серед. 14 ст. зазнав певних змін, що зумовлювалося включенням укр. етнічних земель до складу Королівства Польського та появою структури катол. церкви, котра з часів високого середньовіччя поступово здобула імунітет від світської влади та світського права. Принаймні до 17 ст. більшість духовенства, як вищого, так і парафіяльного, походила зі шляхти.
Міщани на укр. землях у 14—18 ст. становили окремий стан, котрий виокремився в процесі отримання мешканцями міст права на самоврядування (магдебурзьке право).
Селяни складали найчисельніший стан. Серед них були як залежні, так і особисто вільні (кметі, городники). Більшість селян були змушені сплачувати чинш (ренту) та відробляти панщину. Малоземельні та безземельні селяни поступово закріпачувалися.
Із кінця 15 ст. в Середньому Подніпров’ї почалося формування козац. підрозділів, котрі упродовж 16 — 1-ї пол. 17 ст. виокремилися в окремий стан, що за своєю структурою наслідував шляхту. Проте претензії козацтва на здобуття групових шляхетських привілеїв не отримали згоди польс. корони.
У 16—18 ст. окремим станом були євреї, котрі були "королівськими людьми" й підпорядковувалися особисто верховному володареві.
И женщин. Женщина была лишена многих социальных и экономических прав, ее подчиненное положение в семье было законодательно закреплено. Выходя замуж, она теряла все права на наследство от родителей, не получая ничего, кроме своего приданого; оставаясь вдовой, она зависела от своих сыновей.
Тем не менее именно в этот период возникает так называемый «культ дамы» , или форма отношений между рыцарем и его дамой, названная «куртуазной любовью» , что нашло свое отражение в рыцарской поэзии 12–13 вв. , в произведениях таких авторов, как Вольфрам фон Эшенбах, Вальтер фон дер Фогельвейде, Кретьен де Труа и других. Согласно средневековым источникам отношения рыцаря и дамы приравнивались к отношениям сеньора и вассала и часто описывались с употреблением той же терминологии. Рыцарь должен был избрать себе объект поклонения и служить избранной даме как своему сеньору, даже если его чувство никогда не было вознаграждено. Прекрасная дама в представлении средневековых авторов должна была обладать любезностью вести светскую беседу, красотой, благородством манер, веселым нравом и кокетливостью.
Куртуазная любовь никогда не была связана с браком и противопоставлялась ему, но тем не менее, невзирая на «незаконность» отношений, который могли представлять собой и платоническое «служение» , и адюльтер, и даже «любовь на расстоянии» (когда рыцарь совершал подвиги во имя дамы, которую никогда не видел) , поведение рыцаря и дамы определялось целой системой строго установленных норм. Рыцарь всячески демонстрировал свое чувство: хорошим тоном считалось в отсутствии дамы или при ее очевидной неблагосклонности обнаруживать свои страдания. От него ожидалось, что он не сможет ни есть, ни спать, прекратит всякие развлечения, громко оплакивая свою участь.
Принято было носить цвета своей возлюбленной (символика цвета играла важную роль в средневековом этикете и в особенности в отношениях между влюбленными) и предметы ее туалета, подаренные в знак любви. Иногда по окончании турнира дамы оставались полуодетыми, так как дарили рыцарям свои украшения и детали одежды вплоть до рукавов и рубашек. Эти подарки имели большое значение и всегда сопровождали рыцаря. Если он побеждал в турнире, будучи одетым в цвета своей дамы, он посылал ей коня и оружие побежденных противников. Дама могла оставаться равнодушной к ухаживаниям, не проявляя жалости и сострадания, но могла и принять их, также нося герб своего поклонника и демонстрируя его дары.
И дама, и в особенности рыцарь часто давали обеты и клятвы, сопряженные с особенной трудностью выполнения (известен случай, когда дама вручила своему возлюбленному свою рубашку вместо кольчуги для участия в турнире, а затем, после его победы, с гордостью надела окровавленную рубашку поверх своего платья) . Даже для чрезвычайно знатных феодалов не считалось зазорным слагать стихи и песни в честь дамы и даже лично исполнять их (иногда восхваление дамы поручалось странствующим менестрелям, воспевавшим красоту и благородство какой-либо особы везде, где им приходилось скитаться) .
Несмотря на всю искусственность кодекса куртуазной любви, концепция служения даме стала стандартом поведения на протяжении столетий. Она повысила положение женщины в обществе и требовала от мужчины хотя бы внешнего соответствия нормам щедрости, учтивости, верности и скромности. Появившиеся в тот период понятия о «благородном» поведении создали поведенческие образцы, сохранившиеся до настоящего времени. Таким образом, рыцарский кодекс оказал чрезвычайно важное влияние на развитие этикета в последующие столетия и внес несомненный вклад в формирование современных манер, поскольку даже этикет двадцатого столетия предусматривает для женщин определенные привилегии и преимущества.
Нині в Україні пробують відродити вільний козацький дух. Доба козацтва є чатиною героїчного минулого нашого народу. В козацтві проявився волелюбство наших предків, тому ця частина історії нашого народу заслуговує знати про себе більше.Козаками себе називали вільні люди-втікачі. Свої укріплення козаки будували на дніпровських островах. Вони продавали, купували різні товари: рибу, хутро, мед. Свої поселення обгороджували укріпленнями з січених колод. Звідси й пішла назва Січ. Оскільки козацькі фортеці будувалися за Дніпровими порогами, то місцину назвали Запорожжям. Потім козаки утворили власну державу – Запорозьку Січ. Туди можна було передати звістку про наближення ворога. Охороняли козаки свої володіння навіть з річок. Козацьке військо називалося кошем. Поділялося воно на загони – курені. На чолі коша стояв отаман, який мав булаву. Отамана, писаря, суддю обирали на військових радах. Голосували козаки підкиданням шапок угору. Довіряють запропонованому – шапки летять угору, ні – то ніхто й не ворухнеться. Великий козацький майдан, де збиралася рада, оточували курені, в яких мешкали козаки. Вони будувалися дуже легко: з лози, дерев’яних колод, очерету. Поряд з Січчю завжди стояла церква. Одягалися козаки дуже просто. Носили сорочки, шаровари, чоботи, свити, жупани. Голову голили, залишали тільки оселедець. А ще кожен козак мав вуса. Жінки в Січ не пускалися. Якщо загубив шаблю
КИЇВСЬКА РУСЬ, ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКА ДЕРЖАВА (11–14 СТ.). На відміну від середньовічної Зх. Європи, на рус. землях (див. Київська Русь) важко простежити формування поділу на С. "Руська Правда" та ін. джерела виділя-ють кілька категорій тогочасно-го сусп-ва, очолюваного князем (князями). Привілейована верства сформувалася переважно з дружинників (див. Дружина), верхівка яких виступає у джерелах під назвами "бояри", "княжі мужі". Другу групу складало вільне населення, котре проживало переважно в містах. На нижчо-му щаблі стояло напівзалежне та залежне населення, котре в "Руській Правді" представлене смердами, закупами, рядовичами, ізгоями, холопами (останніх прирівнювали до рабів). Духовенство становить єдину соціальну групу давньорус. часів, до якої можна цілком застосувати поняття "стан", однак лише завдяки тому, що його діяльність була регламентована візант. церк. правом. Загалом початок формування і генеза С. на укр. землях слабо вивчені, й тому дискусійним залишається питання про те, чи їхнє подальше оформлення є результатом внутр. процесів, чи ж упровадженням західноєвроп. правових норм. Підстава для різних тлумачень — у тому, що "стан" не є за всіх обставин терміном-замінником "суспільної групи", "верстви" або "соціальної категорії"; самі С. були стратифіковані, містячи власну "еліту" та ін. категорії. Тому оцінки залежать від тих критеріїв визначення С., яких дотримується дослідник щодо конкретних істор. обставин.
Від поч. 13 ст. в Галицько-Волинському князівстві бояри як частина привілейованого стану почали виокремлюватися в окрему впливову групу, котра могла вирішувати важливі питання — аж до посадження верховного володаря на престол (див. Бояри галицькі). У 14 ст. серед привілейованого стану бачимо панів, зем’ян та бояр.
Польське королівство, Велике князівство Литовське та Річ Посполита.
Від серед. 14 ст. у зв’язку із входженням укр. земель до складу Королівства Польського та Великого князівства Литовського соціальна структура населення зазнала суттєвих змін. У Королівстві Польському панівну роль посідала шляхта, яка, з огляду на її роль у посадженні/прийнятті на престол верховних володарів, отримала для себе низку важливих привілеїв (Кошицький привілей 1374, Єдлінський привілей 1430), котрі зафіксували її статус. Із запровадженням коронного (польс.) права (1434) до її лав влилася привілейована верства з укр. земель. Упродовж 15 ст. представники цього стану почали називатися шляхтою (nobiles). На укр. землях протягом 14—18 ст. продовжували існувати напівпривілейовані представники цього стану — бояри, бояри замкові, службова шляхта, шляхта-голота. У ВКЛ структура привілейованого стану була дещо відмінною через наявність чималого грона князівських родин із династій Рюриковичів та Гедиміновичів, серед яких виділялися князі головні (Острозькі, Заславські, Вишневецькі та ін.). На нижчих рівнях цього стану перебували пани, зем’яни та бояри. Такий поділ цього стану зберігся аж до кінця існування Речі Посполитої.
Стан духовенства із серед. 14 ст. зазнав певних змін, що зумовлювалося включенням укр. етнічних земель до складу Королівства Польського та появою структури катол. церкви, котра з часів високого середньовіччя поступово здобула імунітет від світської влади та світського права. Принаймні до 17 ст. більшість духовенства, як вищого, так і парафіяльного, походила зі шляхти.
Міщани на укр. землях у 14—18 ст. становили окремий стан, котрий виокремився в процесі отримання мешканцями міст права на самоврядування (магдебурзьке право).
Селяни складали найчисельніший стан. Серед них були як залежні, так і особисто вільні (кметі, городники). Більшість селян були змушені сплачувати чинш (ренту) та відробляти панщину. Малоземельні та безземельні селяни поступово закріпачувалися.
Із кінця 15 ст. в Середньому Подніпров’ї почалося формування козац. підрозділів, котрі упродовж 16 — 1-ї пол. 17 ст. виокремилися в окремий стан, що за своєю структурою наслідував шляхту. Проте претензії козацтва на здобуття групових шляхетських привілеїв не отримали згоди польс. корони.
У 16—18 ст. окремим станом були євреї, котрі були "королівськими людьми" й підпорядковувалися особисто верховному володареві.