Датская война[1][2], Австро-датско-прусская война[1]; в западной историографии известная также как Вторая Шлезвигская война, Датско-немецкая война; в российской дореволюционной историографии — Война за Шлезвиг и Гольштейн, — вооружённый конфликт между Данией, с одной стороны, и Пруссией совместно с Австрией, с другой стороны, за отделение приэльбских герцогств Шлезвига и Гольштейна от владений Датского королевства. Считается первой из войн в процессе объединения Германии вокруг Пруссии.
Объяснение:
если хочешь на украинском Австро-Прусська війна (Семитижнева війна, в німецькій історіографії побутує частіше «Німецька війна» — нім. Deutscher Krieg) — війна, що відбулась в 1866 році і завершила боротьбу між Пруссією й Австрією за керівну роль в Німеччині. Австро-прусська війна — важливий етап у процесі об'єднання Німеччини під гегемонією Пруссії. В битві під Садовою 3 липня 1866 Австрія зазнала поразки. За Празьким миром 1866 Австрія втратила Шлезвіг і Гольштейн, передала Італії Венеціанську область. В результаті Австро-прусської війни Австрію було усунуто від загальнонімецьких справ. Замість ліквідованого Німецького союзу Пруссія створила Північнонімецький союз під своєю зверхністю.
Після приходу Олександра ІІ до імператорського трону, він налаштований ліберальними поглядами, весною 1856 заявив про наміри скасування кріпацтва. Властиво практична підготовка реформи розпочалася в кінці 1856, коли був заснований таємний комітет, який мав вияснити питання про реформу "повільну, без крутих і різких переворотів, по докладно і пильно обміркованому наперед плану".
У 1857 дворяни литовських і білоруських губерній (Ковенської, Віленської й Городенської) звернулися до уряду з заявою, що вони готові покласти кінець кріпацьким відносинам шляхом добровільного порозуміння з селянами. Цар у своїм указі 20 листопада 1857 похвалив литовсько-білоруських поміщиків за їх бажання "увільнити селян від кріпацької залежности" й звелів заснувати у кожній із трьох губерній особливі комітети для обмірковування програми реформи. По зразку цих комітетів почали утворюватися комітети й по інших губерніях. На початку 1858 таємний головний комітет був зроблений явним і одверто зайнявся підготовкою реформи.
Влітку 1858 при Головному Комітеті була заснована спеціально Редакційна Комісія, яка зайнялася систематичним зводом усіх проєктів, які вироблялися на провінції губерніальними комітетами. До цієї комісії були закликані також два видатні українські діячі, поміщики Чернігівської губернії Василь Тарновський і Григорій Галаган, які працювали в своєму губерніальному комітеті й енергійно обстоювали інтереси селян.
19 лютого 1861 були оприлюднені «Маніфест» про скасування кріпосного права та «Положення про селян, що виходять з кріпосної залежності», згідно з яким її позбулися 22,5 мільйонів осіб. Водночас за поміщиками залишалися всі їхні землі. Вони були зобов'язані надавати селянам так званий «садибний притулок» та тимчасові обробіткові ділянки, розміри яких визначалися спеціальними «уставними грамотами». Община залишалась, як і раніше, недоторканою.
Реформа на місцях визначалася чотирма «Місцевими положеннями». Україна підпадала під дію трьох із них. Найвищі розміри наділів коливалися тут від 3 до 12 десятин на ревізьку душу (причому найбільші показники припадали на Степовий регіон), нижчі були на третину менші. На Лівобережжі землею наділяли згідно зі спадково-сімейним принципом, і відробітки тут були вищі, у Київській, Подільській та Волинській губерніях — за інвентарними правилами 1847—1848, і повинності тут були менші.
