ответ:
арабские и персидские считали страну булгар самой северной в исламском мире. персидский учёный ибн-русте в своей энциклопедии «дорогие ценности», составленной около 903—913 годах, даёт следующие сведения о её расположении: «болгарская земля смежна с землею буртасов. живут болгары на берегу реки, которая впадает в море хазарское (каспийское) и прозывается итиль (волгою)»[16].
арабский ал-истахри и более поздние авторы более конкретную информацию о юго-восточной границе булгарии, доводя её до реки урал[17]. некоторые мусульманские x—xi веков сообщают, что булгария располагается восточнее земель, населённых славянами. о северных и южных пределах страны нет точной информации, некоторые авторы, например, ал-гарнати (xii пишут, что булгары живут и на нижней волге. по средневековым письменным источникам трудно определить, что имеют в виду авторы, описывая границы волжской булгарии. не ясно, идёт ли в источниках речь исключительно о территории непосредственного проживания булгар или, определяя пределы булгарской земли, авторы описывают территории кочевания полуоседлой части населения или земли, входящие в сферу и политического влияния булгарии.
расположение археологических памятников позволяет в общих чертах представить территорию волжской булгарии. большую работу в этом направлении проделал советский археолог р. г. фахрутдинов, который в 1960-70-е годы начал выявлять и картографировать археологические памятники булгарского времени. основные памятники булгарского времени находятся на территории современных татарстана, ульяновской, самарской, пензенской областей и чувашии.
в настоящее время выявлено более 2 тыс. булгарских памятников x—xiv вв. среди них около 190 городищ и более 900 селищ. большинство относится к домонгольскому времени — 170 городищ и более 700 селищ. основная часть памятников булгарского времени находится на территории татарстана. в других регионах таких памятников значительно меньше: в ульяновской области — около 200, в самарской области — около 160, в чувашии — около 70, в пензенской области — около 70.
опираясь на письменные и археологические источники, разные авторы по-разному определяют границы волжской булгарии. традиционно считается, что территория волжской булгарии включала часть территорий среднего поволжья: предкамье, закамье и предволжье. а. х. халиков и е. п. казаков считают, что северная граница булгарии проходила по правому берегу реки камы, западная — в районе бассейна реки свияги, восточная по линии чистополь—билярск или рекой шишма, южная в районе самарской луки. хузин ф. ш. в качестве северной границы определяет реку казанку, южной — самарскую луку, западной — реку сура и восточной и юго-восточной — низовья реки белая и реку урал.
некоторые исследователи, например м. з. закиев, придерживаются мнения, что волжская булгария располагалась на гораздо большей территории: западные границы, в их представлении, с границами древней руси, восточные границы находятся в районе рек иртыш, обь, енисей, южные и юго-восточные определяются северо-западными и северными районами хорезма и кавказским хребтом, а северные выходят к карскому морю.
УСЛОВИЯ ОСВОБОЖДЕНИЯ КРЕСТЬЯН:
1. крестьяне оставались неравноправным сословием: облагались подушной податью, несли рекрутскую повинность, к ним могли быть применены телесные наказания.
2. Сохранялась крестьянская община с круговой порукой.
3. Крестьяне должны были выплатить выкуп. Если они не могли сделать этого, они считались временнообязанными и платили долг государству.
УПРАВЛЕНИЕ КРЕСТЬЯНАМИ:
1.Запрещено продавать крепостных крестьян без земли, крепостных крестьян с разделом семьи и возмещать долг крепостными крестьянами с отрывом их от земли.
2.Крестьяне превращены в юридически свободных землевладельцев (их земельные наделы были значительно увеличены)
3.Для управления деревней создавались казенные палаты, в уездах-казенные округа. 4.Вводилось крестьянское самоуправление.
5.Упорядочивались повинности крестьян.
6.Чтобы избежать малоземелья, крестьян переселяли на новые земли.
7.Предусматривалось учреждение школ, больниц, ветеринарных пунктов.
Селяни виготовляли сукно і полотно, гончарний посуд, металеві, дерев'яні предмети для господарського та побутового вжитку тощо.
З розвитком внутрішнього й зовнішнього ринків зростала потреба феодалів в грошах, і частина натуральної данини замінювалася на грошову. З середини XV ст. всі витрати і штрафи вже стягалися грішми.
Наприкінці XIV - у першій половині XVI ст. поглиблювався суспільний поділ праці, розвивалися міські ремесла. Центрами ремісництва були Київ, Львів, Луцьк, Кам'янець та інші міста. Наприклад, у Києві у XV ст. працювали кравці, кушніри, шевці, стригалі вовни, ювеліри-золотарі, зброярі, сідлярі, ковалі, теслярі, винники, пекарі, рибалки та ін.
У XV ст. - першій половині XVI ст. на Україні тривав дальший розвиток торгівлі, зумовлений піднесенням продуктивних сил, поглибленням суспільного поділу праці, зростанням товарного виробництва, спрямованого як на внутрішній, так і на зовнішній ринок. Внутрішня торгівля відбувалася в суворих межах середньовічної регламентації: згідно із законом складського права приїжджі купці зупинялися в містах, які цим правом користувалися, і продавали свої товари на умовах, визначених місцевим купецтвом; при цьому приїжджі купці мусили користуватися лише певними шляхами й сплачувати на них мита та інші торговельні збори.
У великих містах існували спеціальні торговельні ряди (у Києві, наприклад, - хлібні та рибні, у Луцьку, Львові, Кам'янці - суконні ряди). Торжища виникали також у великих селах, переважно біля монастирів. Визначну роль у розвитку внутрішньої торгівлі відігравали ярмарки, які відбувалися у певні дні у великих містах.
Економічний розвиток українських земель зумовив і розвиток зовнішньої торгівлі. За кордон вивозили полотно, пояси, шапки, хутряні вироби, мечі, ножі, стріли, ювелірні вироби. Велике значення мало розширення економічних зв'язків України з Росією, ганзейськими містами та генуезькими містами-колоніями в Криму.
З кінця XIV ст. пожвавлюється торгівля Києва та інших українських міст з Твер'ю, Новгородом, Москвою. В Києві існували двори-колонії російських, грецьких, польських, турецьких, італійських купців. Інтенсивно торгували з Кафою, Львовом і Луцьком. Значних розмірів досягла торгівля українських міст з країнами Центральної та Західної Європи. З кінця XV ст. зростає роль Гданська, через який до Західної Європи з України вивозилося збіжжя, продукти лісового промислу.
Генезис капіталізму в Західній Європі, розвиток товарно-грошових відносин зумовили зміни і в структурі поміщицького господарства на Сході Європи, зокрема в Речі Посполитій. Протягом XVII ст. Україна залучається до балтійського експорту сільськогосподарських продуктів (через Гданськ). Піднесення міст і мануфактур в Європі викликало попит на український хліб і промислову сировину.
Розвиток внутрішнього та зовнішнього ринку спонукав польських феодалів до перетворення своїх маєтностей на фільварки, тобто до запровадження власного господарства (з виробництвом хліба на продаж і переробкою сільськогосподарської сировини), заснованого на постійній щотижневій панщині. Така перебудова аграрних відносин стала можливою за умов зміцнення феодальної земельної власності та посилення кріпацтва й кріпосного права (безпосередньої влади феодала над селянами). Феодальна держава та панство шукали шляхів збільшення прибутків від своїх маєтків насамперед за рахунок посилення експлуатації селянства.
Внаслідок освоєння окраїн - Наддніпрянщини і Побужжя - та піднесення фільваркового господарства протягом другої половини XVI - першої половини XVII ст. на Україні значно зросла площа оброблюваних земель. Культурне землеробство поширювалося на нові місцевості Східного Поділля, на південну частину Київщини й Лівобережжя, Слобідську Україну. Найрозвинутішими в цьому відношенні були Волинь, Галичина, Західне Поділля - тут панувало трипілля, лани удобрювалися. Основним знаряддям праці був дерев'яний плуг "із залізом" (залізним череслом і лемешем). У східних і північних районах поряд з трипіллям зберігався перелог.
Основною культурою залишалося жито, але поширювалися також пшениця та ячмінь. Пшениця вирощувалася у фільварках переважно на продаж. Головними технічними культурами, як і раніше, були льон, коноплі, хміль. Розвивалося городництво, садівництво, пасічне бджільництво, ставкове рибальство, помітно зросло тваринництво. Розводили велику рогату худобу і свиней, у гірських районах - овець, у степових ширилося конярство. Зберігали своє значення й мисливські промисли.
Як і раніше, у внутрішній торгівлі значну роль відігравали місцеві торги та ярмарки, що відбувалися у містах і містечках, визначених королівськими грамотами - привілеями. Деякі ярмарки (у Києві, Львові, Кам'янці, Луцьку) мали загальноукраїнське значення. Сюди з'їжджалося і купецтво із сусідніх країн. У містах розвивалася постійна торгівля, зростало число крамниць.