В 1783 году Крым был включён в состав Российской империи. Название города состоит из двух греческих слов: «Севастос» – высокочтимый, священный и «полис» – город. Однако «Севастос» издавна считался равноценным латинскому титулу «Август». Поэтому Севастополь означал ещё и «августейший город», «императорский город», «величественный город». В 1752 году было образовано первое военно-земледельческое поселение сербов и венгров из Австрии, получившее название Новой Сербии. В 1764 году территория, где размещались гусарские полки, вошла в состав образованной Екатериной II Новороссийской губернии. С 1765 г. центром губернии стал Кременчуг. После присоединения Крыма, Тамани и Кубани к России в 1783 году Новороссия стала занимать обширную территорию от Южного Буга до Северного Кавказа. В связи с этим у российского правительства появилась задача освоения слабозаселённых причерноморских и приазовских степей, Южного Поволжья, Северного Кавказа и их эффективного использования.Российские крестьяне в конце XVIII века были привязаны к земле. Они не могли свободно перемещаться и переселяться в Новороссию.
Поэтому Екатерина II решила заселять эти земли иностранцами. Помимо прочих занятий, они должны были возделывать земли.
В декабре 1762 года Екатерина II издала манифест, в котором призывала иностранцев переселяться в Россию.
Создавался специальный государственный орган, который подчинялся Канцелярии опекунства иностранных. Он занимался вопросами колонизации новых земель. Специальные органы для вербовки переселенцев из числа ремесленников, крестьян, купцов, медиков были созданы и в Западной Европе.
Первыми колонистами стали датчане, прибывшие в районы южного течения Днепра. Также в Новороссию переезжали из Германии, Австрии, Речи Посполитой. Заселяло новые земли и православное население с Балканского полуострова.
Ещё в 1779 году царское правительство потребовало от крымского хана вывести христианское греческое и армянское население с полуострова. Переселявшимся из Крыма грекам-христианам предоставлялись многочисленные льготы, выдавались земли в районе Мариуполя. Вскоре он стал одним из центров греческой диаспоры. Диаспора – это люди одной национальности, живущие вне страны своего происхождения, вне своей исторической родины.
Українська інтелігенція — творці інтелектуальних, духовних цінностей українського народу[1].
Сформувалася в XIX ст. на ґрунті певних соціальних традицій, що віками розвивалися на українських теренах. Виразниками цих традицій у давні часи була протоінтелігенція – духовно багаті, а в більш пізні часи ще й високоосвічені особистості. В додержавний період людської історії домінуючою формою духовного життя була релігія, а своєрідною "протоінтелігенцією" були жерці (див. Волхви). Саме від духовних осіб тих віків веде свій "родовід" давньоукраїнська протоінтелігенція. Визначальною віхою в історії її розвитку було запровадження християнства в Київській Русі (див. Хрещення Київської Русі): церква монополізувала суспільні функції збереження й відтворення культурного доробку всього суспільства, а отже й процес духовного збереження та відтворення самої протоінтелігенції (див., наприклад, Літописання), і водночас стала джерелом державотворчої ідеології. Ці обставини істотно вплинули на усвідомлення протоінтелігенцією свого призначення в суспільстві та обумовили певні зрушення в її соціальній природі. Зокрема,
по-перше, церковна протоінтелігенція формувалася за рахунок різних верств суспільства – і демократичних "низів", і феодальних "верхів", адже до стану церковнослужителів міг потрапити будь-хто з віруючих,
по-друге, церковна протоінтелігенція за своїм ставленням до держави була однорідною – вона захищала і підтримувала інтереси владної верхівки. Соціальна ієрархія та суспільний стандарт того часу жорстко регламентували діяльність протоінтелігенції. Втім, з часом у діях "протоінтелігенції" як когорти освічених людей почала проявлятися дуалістичність природи освіченості: у процесі самовідтворення вона продукувала як тих, хто обслуговував державну систему, так і опозиціонерів, духовних "дисидентів", речників численних "єресів". З часом ця дуалістичність стала родовою ознакою інтелігенції.