Від 11 ст. поземельні відносини регулювалися як нормами звичаєвого права, так і відповідними законодавчими актами, записаними в "Руській правді" (у різних редакціях). За часів Золотої Орди ординські хани й намісники – баскаки – безпосередньо не втручалися в місцеві поземельні відносини. Боротьба сільських общин за права на З. помітно стримувала зростання великої земельної власності удільних князів і місцевих можновладців. Після розпаду Золотої Орди настав новий період у перерозподілі українських земель: почалося масове великими князями Великого князівства Литовського (ВКЛ) і королями Польщі значних територій землевласникам, які їх підтримували. Якщо в 2-й пол. 14 ст. в Україні налічувалося лише кілька десятків князівських маєтків, то на середину 16 ст. існували вже тисячі панських і шляхетських господарств, понад 100 родин магнатів. На той час у селянському господарстві важливою господарською одиницею продовжувало лишатися дворище (відоме в документах під назвами "сім'я", "братчина", "служба"). Були поширеними З. і землекористування сябрів – селян (найчастіше родичів), які жили, як правило, в спільному дворі кількома хатами, вели самостійні господарства, але певними угіддями (сіножаті, пасіки, рибні лови, пасовиська тощо) користувалися разом (траплявся поділ на паї). Згідно із земельною реформою 1557 (див. "Устава на волоки" 1557), запровадженою королем польським і великим князем литовським Сигізмундом ІІ Августом, угіддя землероба офіційно вважалися власністю верховного правителя, а отже, всі землекористувачі повинні були відбувати повинності на його (верховного правителя) користь. Це положення закріпили Статути Великого князівства Литовського 1566 і 1588. Навіть осілі козаки (починаючи з 1-ї половини 16 ст., вони володіли землею та мали значні привілеї в Речі Посполитій, Гетьманщині, Слобідській Україні) змушені були нести військову службу та відбувати повинності на користь держави в цілому і тих чи інших можновладців зокрема. Відмова коритися цьому нерідко призводила до втрати землі, а подекуди – й до репресивних заходів з боку властей. Найбільш широкі права в З. мали козаки Вольностей Війська Запорозького низового, де практично не існувало великої власності на землю та кріпацтва. Особливо обмеженими права щодо З. були у селян, які господарювали на західноукраїнських землях (переважна частина цих земель з кінця 14 ст. до 1-го поділу Польщі 1772 (див. Поділи Польщі 1772, 1793, 1795) перебувала під владою польської шляхти).
В мире много разных городов и с ними связана своя отдельная история ,которая интересна и втягиваещяя в себя . Когда мы узнаём её историю ,представляем перед собой то что случилось . Согласитесь ведь история древнего мира самый лучший предмет , как же можно пропустить хоть одну её тему ? .Мне больше нравиться история Древнего Рима : Всё что связано с Юлием Цезарем . Кратко .Сенат и Консулы Рима решают что им необходим диктатор который не даст возродить такое же большое восстание как Спартак . И за власть будут бороться Красс ,Пампей, Юлий Цезарь .Но Красс погибает на войне , А Юлий Цезарь побеждает Пампея . Цезарь будет награждать своих рабов и сенаторов ,консулов и т.д . , но в один прекрасный день его же самый близкий друг делает заговор против Цезаря . Цезарь как ни в чём не бывало садится за стол и сенаторы начинают подходить к нему и делают вид что что-то хотят спросить . Достают кинжалы начинают бить его . Цезарь только успеет вымолвить Крылатое выражение "Брут , и ты тут"
Вторую половину XVII и первую половину XVIII века не зря называют сгустком казахской истории. Этот период был едва ли не самым тяжелым временем в истории казахской нации и вошел в народное сознание как период великих бедствий и страданий, связанных с нашествием джунгар.
Внутриполитическое положение Казахского ханства в конце XVII- начале XVIII веков было сложным. Характеризовалась политической раздробленностью и хозяйственным упадком. Производительные силы казахского общества развивались очень медленно, производственные отношения по-прежнему являлись патриархально-феодальными. Прежитки патриархальщены пронизывали все поры хозяйственной и социальной жизни народа. Феодальная собственность на землю находила свое выражение в праве феодалов распоряжаться кочевьями, присваивать лучшие из них, хотя по форме землепользование было общинным. Объектом частной собственности и средством феодальной эксплуатации был также скот. Крупные феодалы, по свидетельству источников, обладали стадами в несколько десятков тысяч голов.
Объяснение:
Від 11 ст. поземельні відносини регулювалися як нормами звичаєвого права, так і відповідними законодавчими актами, записаними в "Руській правді" (у різних редакціях). За часів Золотої Орди ординські хани й намісники – баскаки – безпосередньо не втручалися в місцеві поземельні відносини. Боротьба сільських общин за права на З. помітно стримувала зростання великої земельної власності удільних князів і місцевих можновладців. Після розпаду Золотої Орди настав новий період у перерозподілі українських земель: почалося масове великими князями Великого князівства Литовського (ВКЛ) і королями Польщі значних територій землевласникам, які їх підтримували. Якщо в 2-й пол. 14 ст. в Україні налічувалося лише кілька десятків князівських маєтків, то на середину 16 ст. існували вже тисячі панських і шляхетських господарств, понад 100 родин магнатів. На той час у селянському господарстві важливою господарською одиницею продовжувало лишатися дворище (відоме в документах під назвами "сім'я", "братчина", "служба"). Були поширеними З. і землекористування сябрів – селян (найчастіше родичів), які жили, як правило, в спільному дворі кількома хатами, вели самостійні господарства, але певними угіддями (сіножаті, пасіки, рибні лови, пасовиська тощо) користувалися разом (траплявся поділ на паї). Згідно із земельною реформою 1557 (див. "Устава на волоки" 1557), запровадженою королем польським і великим князем литовським Сигізмундом ІІ Августом, угіддя землероба офіційно вважалися власністю верховного правителя, а отже, всі землекористувачі повинні були відбувати повинності на його (верховного правителя) користь. Це положення закріпили Статути Великого князівства Литовського 1566 і 1588. Навіть осілі козаки (починаючи з 1-ї половини 16 ст., вони володіли землею та мали значні привілеї в Речі Посполитій, Гетьманщині, Слобідській Україні) змушені були нести військову службу та відбувати повинності на користь держави в цілому і тих чи інших можновладців зокрема. Відмова коритися цьому нерідко призводила до втрати землі, а подекуди – й до репресивних заходів з боку властей. Найбільш широкі права в З. мали козаки Вольностей Війська Запорозького низового, де практично не існувало великої власності на землю та кріпацтва. Особливо обмеженими права щодо З. були у селян, які господарювали на західноукраїнських землях (переважна частина цих земель з кінця 14 ст. до 1-го поділу Польщі 1772 (див. Поділи Польщі 1772, 1793, 1795) перебувала під владою польської шляхти).