Предыстория
На смену Антонинам, правление которых пришлось на период расцвета империи (см. урок «Расцвет империи во II веке»), пришла династия Северов (193–235 гг.). Постепенно армия начинает довлеть над властью императоров, диктовать им свою волю. Эпоха солдатских императоров (235–284 гг.) закончилась установлением в конце III в. домината (провозглашение императора богом и господином). Частая смена правителей и ожесточенная борьба за власть привели к ослаблению империи.
События
Начало IV в. – Константин становится императором.
Положение колонов ухудшилось. Теперь они должны были не только отдавать часть урожая хозяину земли, но и выплачивать налог в государственную казну. Колонам было запрещено покидать обрабатываемые ими участки земли.
313 г. – христиане получают право строить храмы и открыто молиться.
325 г. – Никейский собор, на котором были приняты решения о правилах молитв, христианских праздниках, священных книгах (признан священный статус Нового Завета).
330 г. – столицей империи становится Константинополь, город, основанный на месте греческой колонии Византия на берегу пролива Босфор.
Участники
Константин I Великий – император Римской империи, при котором на подвластной ему территории было легализовано (узаконено) христианство.
Проект Энциклопедия об императоре Константине
Семь Дней Истории. Рим. Император Константин Великий
Заключение
В 330 г. столица была перенесена в восточную часть империи. В 395 г. единая империя была разделена на Восточную Римскую империю и Западную Римскую империю.
Это был период ослабления Рима. Внутренние проблемы, а также внешние угрозы (набеги варваров) приведут в V в. к крушению Западной Римской империи (см. урок «Взятие Рима варварами»).
Преимуществ было очень много. Во-первых, давние торговые, политические, экономические связи Руси с Византией так или иначе толкали на сближение со своим главным экономическим партнёром с целью обретения на международной арене союзников, ведь одним из главных условий участия страны на международной европейкой политической арене на равных возможностях было принятие христианства. Также язычество, которое, по-сути, являлось совокупностью культов, тесно связанных с обычаями тех или иных славянских племен, разбросанных по всей державе Владимира, явно не консолидировало древнерусское общество воедино. Нужна была единая вера, "одна форма головы". Единобожие, то есть наличие одного Бога на небесах, также обуславливало наличие одного правителя, одного наместника Бога на земле, что также могло укрепить власть Владимира и последующих князей.
Одними з перших на українські землі рушили литовські князі. Литовські племена, що займали лісисті місцевості в басейні Вісли, Німана й Двіни, до середини XIII ст. не мали власної державної організації. Процес об'єднання литовських племен був обумовлений, з одного боку, розкладом родового ладу, з іншого – напруженою боротьбою з сусідами та загрозою повного знищення з боку німецьких лицарів. Засновником Великого князівства Литовського був Міндовг (1230–1236 pp.), який у середині XIII ст. об'єднав під своєю владою Аукштайтію, Жемайтію, частину Ятвягії та оволодів частиною західноруських (білоруських) земель. На початку 1260-х pp. Міндовг зробив спробу захопити також Чернігово-Сіверщину.
Швидке зростання Литовської держави починається за Гедиміна (1316- 1341 pp.). Добре зміцнивши тили, він узявся за розширення своїх володінь. Цьому сприяло те, що литовські князі ретельно подбали про розбудову військової справи. Вони поставили за правило: хто має землеволодіння, той мусить служити у війську; хто ж відмовляється від військової повинності, у того слід забирати землю. Це правило поширювалося на всі суспільні верстви – від князів до селян. Отже, Литва на той час мала велике організоване військо. Гедимін завершив приєднання білоруських земель, розпочате його попередниками, і приступив до приєднання південно-західних руських (українських) земель. Зокрема, виявом литовських претензій на українські землі було те, що після смерті Юрія II Болеслава на Волині князювання перейшло до сина Гедиміна Любарта, який вважався також галицько-волинським князем. Експансія Литви на схід і північ Русі наштовхнулась на сильний опір з боку Московського князівства, яке зміцніло за Івана Калити (1325–1340 pp.). Вирішальна роль у захопленні українських земель належить сину Гедиміна – Ольгерду (1345–1377 pp.). Поступове витіснення татар литовцями спричинило включення Чернігово-Сіверщини, Київщини і Переяславщини до складу Литовської держави. До кінця 40-х pp. XIV ст. у сфері литовського впливу опинилося також Поділля. У сучасній історичній літературі підпорядкування Литвою руських земель розглядають не як завоювання, а як "мирне приєднання". Причини цього були такі:
• Успіху литовців сприяло те, що руські землі були ослаблені золотоординським пануванням.
• Більшість місцевого населення розглядало литовців не як завойовників, а як визволителів від татар.
• Руські князі та боярство не намагалися боротися з литовцями, а в більшості випадків добровільно визнавали їхню владу.
• Золота Орда в цей час була ослаблена боротьбою за владу і усобицями між ворогуючими ордами.
Вирішальним у підкоренні українських земель Литві став 1362 р. Цього року військо трьох сусідніх народів – литовського, українського та білоруського – розгромило військо монголо-татар на Синіх Водах, давши початок звільненню українських земель від монгольського іга.
Політичні наслідки битви на Синіх Водах (1362):
• Територіальні межі Золотої Орди було відсунуто в пониззі Дністра й Південного Бугу до прибережної смуги, а на Дніпрі – до порогів.
• Суттєве послаблення політичного впливу татарських орд, розташованих на захід від Дніпра, і загострення суперечностей в Золотій Орді.
• Переважна більшість українських земель була закріплена за Литовською державою.