Данный период истории России связан с правлением императора Александра I. Принято делить его на два периода: либеральный и консервативный. Политика императора была переменчивой и резкой в своем развитии. Но все же этот исторический период важен в отечественной истории, ведь не смотря ни на что Россия, крепла, развивалась и именно в годы правления этого императора встала практически на тот же уровень, что и европейские государства.
Самым важным и судьбоносным событием этого периода, да и русской истории в целом стала победа в Отечественной войне 1812 года. Причиной вступления в войну является факт обострившихся отношении императора с Наполеоном Бонапартом - императором Франции, нарушение Россией условий Тильзитского Мира (1807) в поддержке континентальной блокады Англии.
Знаю ответ на 1 и 3 вопросы.
объеденению: московские князья-Иван Калита,Дмттрий Донской,Василий III,Иван III.Церковные деятели- митрополит Петр,Сергий Радонежский.
При Иване Калите в Москве появились первые каменные храмы. Зимой 1339/40 г. он расширил Московский кремль.В отличии от других князей,московские князья были дальновидными политиками.Они не допускали междоусобиц,как тверские князья.
3(мой выбор).Иван Калита- великий князь московский,который заложил основы Москвы как центр собирания русских земель.
Дмитрий Донской-великий князь московский,у которого главным делом стало укрепление позиций Московского кн-ва и борьба за великое владимирское княжение.
Иван III- великий княщь всея Руси.Основатель единого Московского кн-ва.При нем произошло окончательное освобождение Руси от монголо-татарского ига.Вел активную политику.
Протягом другої половини ХХ століття, як і ще за часів Наполеона, домінуючою в зовнішній політиці Франції залишалася концепція, що була побудована на необхідності затвердження Франції як однієї з великих світових держав. Діяльність де Голля та його прихильників відобразила цю тенденцію. Метою ж зовнішньої політики завжди залишається висвітлення національної величі Франції.
Перетворення Європейського Союзу в потужне інтеграційне об’єднання, яке могло б стати одним з полюсів сучасної міжнародної системи, стало для Франції найважливішим стратегічним завданням в останні десятиліття XX cт. Після того як Франція зайняла в ЄС лідируючі позиції, вона розраховувала поширювати таким чином свій значний вплив на світову політику. З приходом до влади Жака Ширака у 1995 році країна ще активніше включилась в європейські інтеграційні процеси.
Щоб забезпечити своїй країні провідну роль в європейської інтеграції, Ж.Шираку слід було знайти шляхи синтезу з цілями Німеччини, партнерством з якою Франції не хотілося ризикувати, особливо беручи до уваги стрімке посилення ролі ФРН у Європі.
Однак рамки пошуку такого синтезу і шанси на успіх французьких пропозицій в європейському будівництві були обмежені.
В середині 90-х вже назріла необхідність надати більшу зв’язність творінню Маастрихта,а саме намітити обриси Європи ХХІ століття, що стало причиною скликання Міжурядової конференції ЄС в 1996 р. Вона почала роботу в Туріні 29 березня, потім продовжила її в Амстердамі 17 липня 1997 і завершилася підписанням Амстердамського договору 2 жовтня 1997 року [7,112].
Позиція Франції щодо реформи європейських інститутів протистояла проектам федералістів (насамперед країн Бенілюксу та Німеччини), прагнучих посилити роль Комісії Європейських Співтовариств (КЄС). На їхню думку, підзвітність Комісії Європарламенту сприяла б посиленню легітимності її діяльності. В запропонованій конструкції Рада повинна була стати органом, подібним верхній палаті парламенту. Іншу точку зору поділяла Великобританія, яку задовольнило б бачення Європи,як єдиного ринку.
Конкретні пропозиції Франції зводилися до наступного:
КЄС повинна залишитися органом, що вносить пропозиції, в той час як прийняття рішень залишається за Радою ЄС; Комісія повинна одержувати від Ради імперативний мандат;
Національним парламентам слід поставити європейські органи під свій контроль;
Для цього необхідно заснувати Парламентську конференцію,складається наполовину з членів Європарламенту, наполовину з депутатів, призначених національними парламентами, що в очах Франції посилило б легітимність Європейського співтовариства.
Французький проект піднімав також питання про головування в Комісії [6,133].
Щодо майбутньої архітектури Європи, то французький уряд висунув ідею «трьох кіл»: перший – це коло країн-членів ЄС, другий – зовнішній круг партнерства і третій – коло країн ЄС, пов’язаних відносинами «посиленої солідарності». Зіставляючи цю ідею з німецьким планом створення «твердого ядра» і периферійних кіл європейської єдності, французи наполягали на кардинальному розходженні між поняттями «посиленої солідарності» і «твердих ядер» [4,270].
Для примирення двох ліній розвитку ЄС – його розширення і поглиблення – було запропоновано Союзу зосередити свої дії на тих напрямках, де інтеграція виявляється ефективніше національної політики (в дусі принципу субсидіарності) і стимулювати ті країни, які готові далі рухатися вперед, а не відстають. Рух вперед передбачав створення економічного і валютного союзу і прагнення до єдиної зовнішньої політики і політики безпеки [8,234].
Установа Економічного і валютного союзу була одним з досягнень Ф. Міттерана, який прагнув таким чином «пов’язати» економічну потужність об’єднаної Німеччини в Європі. Між тим, реалізувати ідею цього союзу належало Ж.Шираку. Франція і Німеччина були згодні в тому, що ЕВС повинен сприяти поглибленню політичної інтеграції, однак аж до саміту ЄС в Люксембурзі вони розходилися в питанні про контроль над Центральним європейським банком (ЦЄБ).
Правляча до травня 1997 р. права коаліція виступала за активну участь у євробудівництві при провідній ролі Франції, за введення євро 1 січня 1999 р. і за розвиток соціальної Європи. Проте, після парламентських виборів новий уряд та прем’єр Л.Жоспен виступали за проведення активної європейської політики, націленої на зміцнення ЄС за умови, якщо він буде, насамперед, «служити народам, які його складають» [6,144], а також акцентував увагу на прагненні нового уряду надатиєвробудівництву більший соціальний характер.
Объяснение: