У Х-ХІ ст гається пожвавлення старих і поява нових міських центрів. Це було зумовлено вагомими економічними процесами, передусім розвитком сільського господарства. У цей період поширилося двопілля, збільшилося виробництво зернових і технічних культур, розвивалося садівництво, виноградарство, городництво, тваринництво. Надлишок сільськогосподарської продукції селяни почали обмінювати на вироби ремісників. Так виникли передумови для відокремлення ремесла від сільського господарства.
Водночас своє вміння вдосконалювали й сільські ремісники — гончарі, ковалі, теслі, ткачі, бондарі, шевці. Як вправні майстри, вони дедалі менше часу займалися сільським господарством, виконували роботу на замовлення, обмінювали власну продукцію, намагалися віднайти шляхи її реалізації. Тому ремісники йшли в такі місця, де можна було і продати свої вироби, і придбати необхідну для роботи сировину. Саме із сільських ремісників склалося первісне населення середньовічних міст, де ремесло набуло самостійного розвитку. У містах також осідали купці та селяни-втікачі.
Нові міста поступово виникали на руїнах античних поселень або на їхніх околицях, біля замків і фортець, монастирів і єпископських резиденцій, на перехрестях шляхів, біля перевалів, річкових переправ і мостів, на берегах, зручних для швартування суден. Міста розросталися швидко, однак украй нерівномірно. Спочатку вони з'явилися в Італії (Венеція, Генуя, Неаполь, Флоренція) та Франції (Арль, Марсель, Тулуза). Далі почали виникати міста па території Англії (Кембридж, Оксфорд), Німеччини (Вальдорф, Мюльгаузеи, Ттобінген), Нідерландів (Аррас, Брюгге, Гент). А найпізніше, упродовле ХІІ-ХІІІ ст., постали міста в скандинавських країнах, Ірландії, Угорщині, на території дунайських князівств.
Найбільше міст було в Італії та Фландрії. Чимало міст розросталося вздовж берегів Рейну і Дунаю.
Отже, наприкінці XV ст. всі західноєвропейські країни мали численні міські поселення, які були місцями жвавого товарного обміну з довколишніми селами.
Для аграрного развития, как и для экономики в целом, характерным был постепенный переход на буржуазно-капиталистический путь:
- растет товарность сельского хозяйства;
- шире используется вольнонаемный труд;
- формируется хозяйственная специализация отдельных районов и т.д.
Однако эти положительные сдвиги имели, как правило, локальный, фрагментарный характер, в целом сельское хозяйство развивалось на экстенсивной основе. Острой была проблема аграрного перенаселения, убедительным свидетельством которого стала трудовая эмиграция западноукраинских крестьян за океан - в Канаду, Сша, Аргентину, Австралию, Бразилию и т.д. В конце XIX в. из Восточной Галиции и Северной Буковины эмигрировало свыше 250 тыс. человек.
Экономика западноукраинских земель имела четко выраженный колониальный характер, что проявлялось в:
1) торможении промышленного развития [выше, чем в центральных землях империи, налоги; отсутствие государственной финансовой поддержки; протекционистская политика австрийской промышленности];
2) консервации кустарно-ремесленного характера промышленного производства [в 1902 г. более 94% промышленных предприятий Галиции насчитывали до пяти рабочих, а в них работало более 50% всего занятого в промышленности населения];
3) деформации структуры промышленного развития [ориентация на добычу и первичную переработку сырья; характерно, что большинство нефти, добытой в Галичине, в сыром, не переработанном виде вывозили из края];
4) тотальной зависимости промышленного развития от иностранного капитала;
5) грабительской эксплуатации природных богатств края (вырубка лесов; истощение месторождений и т.п.);
6) преобразовании земель на рынок сбыта и сырьевой придаток империи.
Итак, к началу XX в. на западноукраинских землях в составе Австро-Венгерской империи происходит постепенный переход к буржуазно-капиталистическим формам хозяйствования, однако колониальное положение экономики края обуславливало достаточно противоречивый характер тогдашнего развития.
Водночас своє вміння вдосконалювали й сільські ремісники — гончарі, ковалі, теслі, ткачі, бондарі, шевці. Як вправні майстри, вони дедалі менше часу займалися сільським господарством, виконували роботу на замовлення, обмінювали власну продукцію, намагалися віднайти шляхи її реалізації. Тому ремісники йшли в такі місця, де можна було і продати свої вироби, і придбати необхідну для роботи сировину. Саме із сільських ремісників склалося первісне населення середньовічних міст, де ремесло набуло самостійного розвитку. У містах також осідали купці та селяни-втікачі.
Нові міста поступово виникали на руїнах античних поселень або на їхніх околицях, біля замків і фортець, монастирів і єпископських резиденцій, на перехрестях шляхів, біля перевалів, річкових переправ і мостів, на берегах, зручних для швартування суден. Міста розросталися швидко, однак украй нерівномірно. Спочатку вони з'явилися в Італії (Венеція, Генуя, Неаполь, Флоренція) та Франції (Арль, Марсель, Тулуза). Далі почали виникати міста па території Англії (Кембридж, Оксфорд), Німеччини (Вальдорф, Мюльгаузеи, Ттобінген), Нідерландів (Аррас, Брюгге, Гент). А найпізніше, упродовле ХІІ-ХІІІ ст., постали міста в скандинавських країнах, Ірландії, Угорщині, на території дунайських князівств.
Найбільше міст було в Італії та Фландрії. Чимало міст розросталося вздовж берегів Рейну і Дунаю.
Отже, наприкінці XV ст. всі західноєвропейські країни мали численні міські поселення, які були місцями жвавого товарного обміну з довколишніми селами.