Слобідська́ Украї́на або Слобожа́нщина (рідше — Слобідщина)[1] — історико-географічний край у східній частині України та прикордонних областях РФ, територія якого перекривається приблизно з територією п'яти Слобідських козацьких полків 17 — 18 століть, автономних формацій у межах Московського царства, а згодом Російської імперії.
Слобідська Україна межувала на заході з Гетьманщиною, на півдні із Запорожжям і володіннями Кримського ханства, на сході з Доном, на півночі з Московщиною. Вона обіймала частину Середньої височини й сусідню з нею Донецьку низовину, північнно-східну частину Придніпровської низовини і невелику частину Донецького кряжа. В сучасних межах охоплює центрально-південну частину Сумської області, Харківську область, північну частину Луганської області та північно-східну частину Донецької області, західну, центральну, східну, південну частини Білгородської, південні частини Воронізької, та Курської областей.
Зараз (та за часів СРСР) частини Слобожанщини, що входять до Росії, належать до Центрально-чорноземного економічного району Росії, але в часи Російської імперії вся Слобожанщина разом із північною половиною України входила до Малоросійського економічного району.
Объяснение:
Основное различие в положении русского населения в Речи Посполитой и Литве заключалось следовании разным религиозным течениям. Литва сама по себе, как и вся Речь Посполитая являлась государством католическим, а русские были православными. Но если в Литве православные русские народы подвергались гонению и истреблению, то в Речи Посполитой было установлено к ним нейтральное отношение. В следствии чего Речь Посполитая какое-то время считалась самой толерантной страной Европы. Литва будучи страной небольшой постоянно подвергалась влиянию соседей: России и Польши. В то время как Речь Посполитая является результатом воздействия Польши на Литву и их объединения. Речь была независимым и крупным государством, не требующим основательной поддержки от соседей.