За вычетом перехода власти от Анны Иоанновны к Анне Леопольдовне в 1740 году, от Елизаветы Петровны к Петру III в 1761 году и от Екатерины II к её сыну Павлу I в 1796 году, во всех прочих случаях в течение первого века существования Российской империи власть передавалась путём применения угрозы или силы:
1725 — возведение партией Меншикова на престол Екатерины I
Май 1727 — Верховный тайный совет передаёт престол Петру II в обход иных претендентов
Сентябрь 1727 — свержение Меншикова
1730 — престол передан Анне Иоанновне при условии подписания кондиций, ограничивающих её самодержавие
1740 — свержение Бирона группировкой Миниха
1741 — возведение на престол Елизаветы Петровны, свержение с престола Ивана VI и его регента Анны Леопольдовны
1762 — возведение на престол Екатерины II и убийство Петра III
Уже накануне смерти Петра I, 25—26 января 1725 года, среди высших чинов империи возник раскол. Одна группировка (президент Юстиц-коллегии П. М. Апраксин, президент Коммерц-коллегии Д. М. Голицын, президент Военной коллегии А. И. Репнин, сенатор В. Л. Долгорукий, президент Штатс-Контор-коллегии И. А. Мусин-Пушкин и канцлер Г. И. Головкин) выступила за возведение на престол внука Петра I — царевича Петра Алексеевича и установление системы регентства — правления жены Петра I Екатерины Алексеевны вместе с Сенатом.
Другая группировка (светлейший князь А. Д. Меншиков, генерал-прокурор Сената П. И. Ягужинский, генерал И. И. Бутурлин, дипломат и руководитель Тайной канцелярии П. А. Толстой, вице-президент Синода Феофан Прокопович и др.) отстаивала кандидатуру Екатерины как самодержавной государыни. Спор зашёл далеко, однако напористость, умелое лавирование и самое главное — опора в критический момент на гвардейские (Преображенский и Семёновский) полки обеспечили возведение на престол после кончины Петра Великого 28 января 1725 года Екатерины Алексеевны. После неё во главе государства в продолжение XVIII века ещё четырежды оказывались женщины. Женское правление в России подошло к концу только в 1796 году.
Неопределённость в вопросе о правилах наследования престола была в известной степени устранена принятием в 1797 году т. н. Павловского закона о престолонаследии, который установил чёткие законоположения, только при условии соблюдения которых последующие монархи могли восприять российский престол
Объяснение:
Объяснение:
У 1862 році Гарібальді вирішив зробити новий похід до Риму під гаслом "Рим або смерть!". Але на цей раз король Віктор Еммануїл не підтримав його починання. Навпаки, він був оголошений бунтівником і проти нього була спрямована італійська армія. У гори Аспромонте волонтери Гарібальді зштовхнулися з військами короля. У бою Гарібальді був важко поранений в ногу, узятий під варту і поміщений у в'язницю, де знаходився до жовтня, коли був амністований королівським указом. Повернувшись на Капрера, Гарібальді писав, що роблячи свій ризикований похід він не очікував нічого гарного від уряду Ратацці, і розраховував тільки на поблажливість Віктора Еммануїла II, який не заперечував проти аналогічних дій Гарібальді в 1860 році. Але ситуація змінилася, а цього народний герой, далекий від політичних інтриг, зрозуміти не зміг. У 1866 р. Гарібальді знову взяв участь у війні проти Австрії. Він бився не на головному фронті і здобував перемоги, тому що в основних битвах італійці терпіли поразки від австрійців. Коли мир з Австрією був укладений, Гарібальді не пішов проти короля, не продовжив воєнні дії, а, корилися, розпустив солдатів. У результаті цієї війни до Італії була приєднана Венеція. Лише Рим залишився не включеним до складу держави. Останню спробу звільнити Рим Гарібальді зробив у 1867 році. Він покинув острів Капрера і поїхав з міста в місто. Пізніше це свою подорож по Італії він називав "хрестовим походом". Його поїздка, що почалася в лютому, збіглася з виборною компанією для оновлення складу парламенту. Виступаючи як один з кандидатів, він заявив про свою ненависть до папи і необхідність звільнити Рим. Всюди його вітав народ: у Флоренції, в Болоньї, в Феррарі. Саме в ці, заповнені публічними виступами місяці остаточно сформувалося політичне кредо національного героя Італії. Трохи пізніше він взяв участь у Міжнародному конгресі миру в Женеві, де спочатку був захоплено зустрінутий, але потім різкість його антикатолицьких висловлювань викликала протест, що змусив Гарібальді виїхати. Повернувшись до Італії, він опублікував у газетах 2 звернення із закликами йти на Рим, що послужило приводом для арешту. Під конвоєм його відправили на острів Капрера, але він утік і пішов походом на Рим на чолі 7 тис. добровольців. Однак населення Папської держави залишилося пасивним і не зробило жодної до гарібальдійцям. На результат бою з об'єднаними силами французьких і папських військ вплинуло також втеча частини волонтерів. у якому згодом Гарібальді звинуватив Мадзіні і його прихильників. Загін гарібальдійців був остаточно розбитий при Ментане. Третя спроба Гарібальді приєднати Рим провалилася. Остаточне об'єднання італійських земель відбулося в 1870 р. У зв'язку з початком франко-пруської війни французи залишили територію Папської держави. Італійські війська відразу увійшли в Рим, світська влада папи була скинута, а його землі приєднані до Італійського королівства. Гарібальді був відсторонений від участі у цьому завершальному етапі об'єднання Італії: монархії він уже не потрібен. Більше того, влада навіть блокували острів Капрера італійським флотом, перешкоджаючи відплиття з нього Гарібальді.
Мақалада қоғам, демократиялық мемлекет жəне қалыптасу жолдарының жалпы қағидалары қарастырылды. XX ғасыр ғылыми прогресс, гуманизм мен демократияның орын басқан уақыты жəне адамзаттың гүлденген кезеңі деп анықтауға болады. Бірақ XX ғасырдың басында-ақ көптеген ойшылдар техникалық прогресс адамзаттқа жақсылықпен қатар, зұлымдықта алып келетінін, адамгершілік прициптерінің орнын материалдық құндылықтар жəне материалдық принциптер басатынын, ал ол, өз алдына, қоғамда қарама-қайшылықты тудырады деген пікірлер айтып кеткен. Көбінесе XX ғасырдың басын Батыстың рухани мәдениетінің күндылықчарыпың шарықтау кезеңімен байланыстырады. Феодалдық қатынастардың орнына келген бостандық, теңдік, құқық сияқты үғымдар еуропалық көзқарастардың негізін қалады. Бірақ сол кездегі қоғамды қатты сынға алған философиялық мектептер де болды. Еуропалық мәдениетті сынға алған марксистер, психоанализ өкілдері, прагматиктер жəне позитивистер болды. Оның себебі — демократия туралы біржақты анық пікірлердің болмауы жəне де жаңашалдыққа деген күдікпен қарау. Оның барлығы қоғамдық мəселелермен тікелей жəне тығыз байланысты. Автордың ойынша, қоғам адамдардың бірігіп өмір сүретін әлеуметтік ортасы