Відповідь:
еред дослідників відсутній єдиний погляд про час і місце виділення з українофільства як феномену політичного українського руху. Також дискусійним є питання про основні рушійні сили його формування.
У своєму досліджені «Українство в Росії: Новійші часи.» Володимир Дорошенко розділяє розвиток українського руху в Росії на три етапи. Перший, Полтавсько-Харківський, тривав з кінця XVIII ст. до 40-х років XIX ст. Саме тоді, у 1791, козацька старшина направила Василя Капніста до Німеччини шукати до проти «російської тиранії», котра брутальною рукою скасувала українські вольності. Другий, Петербурзько-Київський, тривав в 40-х роках. В 70-х роках рух переноситься до Києва. Відтоді, на його думку Київ стає столицею новітнього українського руху.[3] Подібні стадії виділяв і М.С. Грушевський.
Початок
Детальніше: Новгород-Сіверський патріотичний гурток та Малоросійське таємне товариство
Василь Капніст
Відокремлення українців із християнського загалу Речі Посполитої відбувалося на ґрунті української етнічної ідентичності в ході: піднесення ролі міст як інтелектуальних центрів; пошуків релігійного порозуміння між православними і католицькими конфесіями; поширення протестантського руху і реформаційного вільнодумства в умовах утисків як на Заході так і на Сході Європи; розвитку православних церковних братств і відповідної шкільної освіти; загострення боротьби православної церкви з католицькою; боротьби козацтва за своє самоутвердження та виникнення союзу козацтва з православною церквою. Могутній поштовх процесам само-ідентифікації українських вищих в суспільства з українською людністю, з українською територією та з українськими релігійними цінностями був даний національною революцією 1648–76. Однак, після прийняття Гетьманщиною протекції московського царя ці процеси поступово почали згасати. Козацька еліта віддавала перевагу не стільки політичній чи етнорелігійній ідентичності, скільки становій, добиваючись урівнення себе в правах з російським дворянством[4].
Поштовхом до відродження української національної ідентичності стали загальноєвропейські історичні зміни 18 ст. Вони збудили в української еліти потребу знайти свою «українську правду». І хоча цей пошук спочатку підпорядковувався передусім становим інтересам української козацької старшини, однак створення українською елітою власного історичного міфу (найвиразніше представленого в анонімній «Історії Русів») та консолідація навколо ідей республіканізму дали їй можливість вийти за межі корпоративних інтересів і закласти наріжні камені в процес формування модерної української нації[5][6].
У квітні 1791 року Василь Капніст разом зі своїм братом Петром за дорученням українських патріотичних кіл (Новгород-Сіверського патріотичного гуртка) перебував у Берліні. Він вів переговори з представниками пруських урядових кіл, про можливість надання до українському національно-визвольному рухові у випадку відкритого збройного виступу проти російського самодержавства.
1821 року Василь Лукашевич заснував Малоросійське таємне товариство, що ставило собі за мету створення української самостійної держави.. Осередки товариства існували в Києві, Полтаві, Чернігові та інших містах. Малоросійське таємне товариство мало тісні зв'язки з Товариством Об'єднаних Слов'ян і польськими патріотичними організаціями, зокрема товариством Темпляри. В 1826 членів Малоросійського товариства було заарештовано.
Пояснення:
Родоначальниками казахской советской литературы стали поэты Сакен Сейфулин, Баймагамбет Изтолин, Ильяс Джансугуров, писатели Мухтар Ауэзов, Сабит Муканов, Беимбет Майлин.
В 1926 году была создана Казахская ассоциация пролетарских писателей, которая в первые годы своего существования активно боролась с националистическими проявлениями в литературе. В 1934 году был организован Союз писателей Казахстана, в составе которого позже стали работать секции русских и уйгурских писателей.
Первой на события Великой Отечественной войны в казахской литературе отозвалась гражданско-патриотическая поэзия — появились поэма Аманжолова «Сказание о смерти поэта» (1944), повествующая о подвиге погибшего под Москвой поэта Абдуллы Джумагалиева, стихи Токмагамбетова, Жарокова, Орманова и др. Уже после войны вышли романы «Солдат из Казахстана» Габита Мусрепова (1949) и «Грозные дни» Ахтапова (1957).
В 1954 году Мухтар Ауэзов закончил получившую отклик во многих странах тетралогию — роман-эпопею «Путь Абая», посвящённую жизни великого казахского поэта Абая Кунанбаева. Послевоенная казахская литература стала осваивать масштабные литературные формы большого советского стиля — романы, трилогии, поэмы и романы в стихах. Развивались также драматургия и научная
Объяснение:
Объяснение орудии труда делали из железа,камня.