У 1857 р. поступово відновлюється боротьба за реформу виборчого законодавства під гаслами загального виборчого права для чоловіків, таємної процедури голосування та трирічного терміну повноважень парламенту. Ініціатором нового піднесення стали профспілки.
В 1862 р. в Лондоні був заснований політичний Союз тред-юніонів, який поставив реформу виборчого законодавства серед своїх головних завдань. У травні 1865 р. вимогу реформи висунула радикальна буржуазія на своїй конференції у Манчестері. Тут був створений Національний союз реформи. Вимоги останнього зводилися лише до розширення числа виборців, а не до загального виборчого права. В листопаді 1865 р. помер прем'єр Пальмерстон, який був рішучим противником реформи. 11 травня 1866 р. відбувся грандіозний крах на Лондонській біржі, що отримав назву «чорної п'ятниці». Негаразди в економіці далися взнаки на політиці.
Восени 1866 р. рух за реформу набирає небаченого розмаху: на мітингу в Манчестері було 100 тис. учасників, в Лідсі - 300 тис, в Бірмінгемі - 350 тис, в Глазго - 200 тис. і т. д. У лютому 1867 р. в палату громад було внесено новий проект реформи, який після прийняття кількох додаткових поправок 15 серпня 1867 р. став законом. У «гнилих» містечок відібрали ще 45 місць, з них 44 були передані містам. В самих містах право голосу надавалося особам чоловічої статі, які проживали там протягом останніх 12 місяців, сплачували податок на користь бідних, та винаймали житло, не дешевше 10 ф. ст. на рік. У графствах коло виборців було розширене орендарями з прибутком від 12 ф. ст. на рік і вище.
Зменшення цензу для орендаторів та розширення виборчого права для винаймачів житла дещо збільшило число виборців - з 1 млн 400 тис. чол. до 2,5 млн. Воно зачепило не лише буржуазію, але й верхівку робітничого класу. Зміни в середовищі електорату змушували уряд враховувати інтереси нового кола виборців, щоб в майбутньому мати змогу розраховувати на їхні голоси. Зокрема, в 1867 р. уряд консерватора Дізраелі скасував закон про господарів і слуг, урівнявши права підприємця і найманого працівника у суді. В 1875 р. парламент скасував карну відповідальність за порушення договору найму. До цього часу скарги працедавця суд розглядав за відсутності відповідача, стандартно призначаючи три місяці тюремного ув'язнення «винному» робітникові.
Объяснение:
https://studentu.info/gosudarstvo-i-pravo/istoriya-gosudarstva-i-prava-zarubezhnyh-stran/viborchi-zakoni-1867-r
У 1857 р. поступово відновлюється боротьба за реформу виборчого законодавства під гаслами загального виборчого права для чоловіків, таємної процедури голосування та трирічного терміну повноважень парламенту. Ініціатором нового піднесення стали профспілки.
В 1862 р. в Лондоні був заснований політичний Союз тред-юніонів, який поставив реформу виборчого законодавства серед своїх головних завдань. У травні 1865 р. вимогу реформи висунула радикальна буржуазія на своїй конференції у Манчестері. Тут був створений Національний союз реформи. Вимоги останнього зводилися лише до розширення числа виборців, а не до загального виборчого права. В листопаді 1865 р. помер прем'єр Пальмерстон, який був рішучим противником реформи. 11 травня 1866 р. відбувся грандіозний крах на Лондонській біржі, що отримав назву «чорної п'ятниці». Негаразди в економіці далися взнаки на політиці.
Восени 1866 р. рух за реформу набирає небаченого розмаху: на мітингу в Манчестері було 100 тис. учасників, в Лідсі - 300 тис, в Бірмінгемі - 350 тис, в Глазго - 200 тис. і т. д. У лютому 1867 р. в палату громад було внесено новий проект реформи, який після прийняття кількох додаткових поправок 15 серпня 1867 р. став законом. У «гнилих» містечок відібрали ще 45 місць, з них 44 були передані містам. В самих містах право голосу надавалося особам чоловічої статі, які проживали там протягом останніх 12 місяців, сплачували податок на користь бідних, та винаймали житло, не дешевше 10 ф. ст. на рік. У графствах коло виборців було розширене орендарями з прибутком від 12 ф. ст. на рік і вище.
Зменшення цензу для орендаторів та розширення виборчого права для винаймачів житла дещо збільшило число виборців - з 1 млн 400 тис. чол. до 2,5 млн. Воно зачепило не лише буржуазію, але й верхівку робітничого класу. Зміни в середовищі електорату змушували уряд враховувати інтереси нового кола виборців, щоб в майбутньому мати змогу розраховувати на їхні голоси. Зокрема, в 1867 р. уряд консерватора Дізраелі скасував закон про господарів і слуг, урівнявши права підприємця і найманого працівника у суді. В 1875 р. парламент скасував карну відповідальність за порушення договору найму. До цього часу скарги працедавця суд розглядав за відсутності відповідача, стандартно призначаючи три місяці тюремного ув'язнення «винному» робітникові.
Объяснение:
https://studentu.info/gosudarstvo-i-pravo/istoriya-gosudarstva-i-prava-zarubezhnyh-stran/viborchi-zakoni-1867-r
После 1453 г. Московское государство осталось единственным независимым православным государством в мире. В это время на престол вступил великий князь Иван III. В 1472 г. он женился на племяннице последнего византийского императора Зое (Софье) Палеолог, единственной наследнице утраченного престола. Тем самым Иван III как бы становился преемником светской и духовной власти византийского императора.
В это время появляется множество легенд, которые должны были обосновать законное первенство московских государей над всеми русскими князьями. Утверждению этой идеи политическая теория, провозглашавшая Москву "третьим Римом”, по которой вся история христианства сводилась к истории трех "Римов” — первого, погубленного католичеством, второго — Константинополя, павшего жертвой униатства, и третьего — Москвы, объявлявшейся недоступной для ереси твердыней православия, которая пребудет в веках. Тем самым задача создания централизованного Московского государства становилась всемирно-исторической, ставилась в связь с задачей всего человечества, искупительной миссией христианства.
В результате этого Ивану III удалось довольно легко подчинить Москве сохранившие независимость от нее русские земли. В 1478 г. были присоединены к Москве новгородские земли. В 1485 г., после перехода тверских князей и бояр на сторону великого князя, под властью Москвы оказалось Тверское княжество. В 1510 г. Москве был подчинен Псков. Последней была ликвидирована в 1521 г. самостоятельность Рязанского княжества. Быстрое усиление Московского государства полностью восстановить независимость Руси от татар. В 1480 г. золотоордынский хан Ахмат, придя на Русь и встретившись с войском Ивана III, так и не осмелился перейти через реку Угру, служившую границей. С монголо-татарским игом на Руси было покончено.
В конце XV — начале XVI в. оформились структуры власти Московского государства. Главной из них была Боярская дума — совещательный орган при царе. В нее входили представители высшего московского боярства, князья ранее независимых княжеств. В Думе было от 5 до 12 бояр и около 10 лиц более низкого звания — окольничих. Существовали два общегосударственных ведомства: дворец и казна. "Дворецкие” управляли царскими землями, в казне, кроме денег, хранились государственный архив и государственная печать.
Вся территория страны была разделена на уезды, волости и станы. Уезды в целом повторяли границы бывших удельных княжеств. Власть в уезде принадлежала наместнику, в волостях и станах — волостелям. Наместник имел право "кормиться” в уезде — собирать в свою пользу судебные пошлины, а также часть налогов. Часто наместники перепоручали службу своим холопам, нередки были финансовые злоупотребления. Вотчины бояр исключались из-под власти наместников.
В результате войн, которые вели Иван III и его сын Василий III (1505—1533), значительно улучшилось внешнеполитическое положение страны. Уже в 1494 г. Литва должна была вернуть Москве Вязьму, что обезопасило столицу от литовских набегов. В 1501 г. были разгромлены войска Ливонского ордена и Ливония стала платить Москве дань. В вассальную зависимость от Москвы попало Казанское ханство. В результате восстания русских в Литве в 1514 г. был освобожден Смоленск. Тем самым у Литвы окончательно была вырвана инициатива в "собирании” русских земель. Московское государство, продемонстрировавшее свою военную силу, быстро развивало международные связи. В 1514 г. был заключен договор со Священной Римской империей, в котором Василий III именовался "цесарем”, т. е. императором. Это положило начало признанию России в качестве фактора европейской политики.
Однако враждебные централизации силы внутри страны были далеко не сломлены. Это были прежде всего бывшие князья, ставшие боярами на государственной службе. Наиболее активны в борьбе за власть были князья Шуйские и Вольские.