Было слабое войско и тд.
В основе крестовых походов лежит целый комплекс демографических, социально-экономических, политических, религиозных и психологических мотивов, не всегда осознававшихся их участниками.
Начавшийся в 11 в. в Западной Европе демографический рост натолкнулся на ограниченность ресурсов, в первую очередь, земли как основного средства производства (низкая производительность труда и урожайность). Демографическое давление обострилось в связи с прогрессом товарно-денежных отношений, что делало человека более зависимым от рыночной конъюнктуры, а его экономическое положение – менее устойчивым. Возник значительный излишек народонаселения, который не мог быть обеспечен в рамках средневековой системы хозяйствования: он образовывался за счет младших сыновей феодалов (в ряде стран господствовало право майората – наследование отцовских земельных владений только старшим сыном), обедневших рыцарей, мелкого и обезземеленного крестьянства. По словам Ж.Ле Гоффа, «крестовые походы воспринимались как очищающее средство от перенаселенности Запада». Укреплявшееся в сознании представление о несметных богатствах Востока порождало жажду завоевания плодородных заморских земель и приобретения сокровищ (золота, серебра, драгоценных камней, изысканных тканей).
Для итальянских торговых городов-республик Венеции, Генуи, Пизы экспансия на Восток была продолжением их борьбы с арабами за господство на Средиземном море. Их поддержка крестоносного движения обуславливалась стремлением утвердиться на берегах Леванта и поставить под контроль основные торговые пути в Месопотамию, Аравию и Индию.
Демографическое давление росту политической напряженности. Постоянной чертой европейской жизни стали междоусобицы, феодальные войны, крестьянские мятежи. Крестовые походы давали возможность канализировать агрессивную энергию фрустрированных групп феодального общества в справедливую войну с «неверными» и тем самым обеспечить консолидацию христианского мира.
Подробнее - на -
Объяснение:
ответ:Московские князья являлись главами феодального комплекса, состоявшего из основного центра — Владимирской земли и удельных княжеств.
Первые московские князья были типичными феодальными монархами ранней феодальной эпохи. Они имели всю полноту власти только в собственном домене. Здесь им принадлежали все функции государственного управления и суда. Они могли издавать законы, в их руках находилась высшая военная власть. Они являлись судьями. Ho, подчеркнем вновь, эти функции во всей полноте они могли осуществлять только на территории своего домена.
Ho в то же время великий князь был главой обширного комплекса земель, куда входили земли удельных и служилых князей, вотчины и поместья. Ha территории вассалов границы княжеской власти определялись либо на основании заключенных вассальных договоров (с удельными князьями), либо на основании иммунитетных (жалованных) грамот, которые великие князья раздавали своим боярам и слугам или церковным учреждениям.
Первоначально отношения удельных князей к великому князю были неопределенными. Можно полагать, что они вели свою независимую политику в Орде. Как известно, были случаи, когда удельные князья конкурировали с великим князем при получении ярлыка от татарского хана. Ho со времени Семена Ивановича (1340-1353 гг.), как рассказывает летопись, все русские князья были «даны ему в руце». Трудно установить из этого короткого летописного сообщения, что конкретно это означало, но можно полагать, что московский князь был признан и со стороны татарского хана главой феодального комплекса.
Объяснение:
Вікентій Хвойка народився 1850 року в селі Семині на Ельбі (Королівство Богемія, Австрійська імперія) у старовинній шляхетській родині. Мешкав у місті Хрудім● (Чехія), де закінчив навчання у комерційному училищі та у Празі. 1876 року переїхав до Києва, де жив і працював учителем.
З 1890-х років почав займатися археологією, не маючи спеціальної освіти, здійснивши низку розкопок у Києві та на Наддніпрянщині; співпрацював із культурними діячами Києва, що гуртувалися в Товаристві шанувальників старовини та мистецтва.
З 1904 року — кустос археологічного відділу Київського міського музею. 1893 року відкрив і дослідив пізньопалеолітичну Кирилівську стоянку, що існувала близько 20 тисяч років тому на Подолі в Києві, де виявлено скупчення великих кісток мамонтів.
Розкопки палеолітичних стоянок, крім Кирилівської, в урочищі Протасів Яр у Києві, у селі Селище на Черкащині та інші тривали десять років. У цих розкопках брав участь і Володимир Антонович.
1896 року відкрив пам'ятки трипільської культури в селах Трипілля, Жуківці, Стайки на Київщині, а також на березі Дніпра в Києві. Визначив місце цієї культури, зробив класифікацію пам'яток і встановив час її виникнення (4-3 тисячоліття до н. е.). Власне назва «трипільська культура» з'явилася в праці Вікентія Хвойки про розкопки поселень 1901 року біля міст Канева та Ржищіва на Київщині.
Вікентій Хвойка вважав трипільську культуру автохтонною. Її залишили пращури слов'ян — арійські племена, які були першими землеробами на теренах Середнього Придніпров'я. Вони мешкали на цій території упродовж тисячоліть і пережили всі численні переселення азійських та європейських племен, утримали «краї предків до сьогодення».
У часи існування Російської імперії «південно-західною Росією» називали територію сучасної України, а Хвойка висунув гіпотезу, згідно якої
« народ, що створив ці пам'ятки, не міг зникнути безслідно і був ніхто інший, як гілка арійського племені, котрій по праву належить ім'я протослов'ян і нащадки котрої й донині населяють південно-західну Росію. «
Досліджував пам'ятки бронзової доби, городища й кургани скіфів, зокрема Пастирське (1898) і Мотронинське городища на Черкащині.
У 1898—1900 роках провів розкопки на Середньому Придніпров'ї та відкрив могильники з трупоспаленнями в урнах, так звані поля поховань, які належать до Зарубинецької (II століття до н. е. — II століття) і Черняхівської (2—5 століття) культур.
Відіграв велику роль у заснуванні в 1899 році Київського музею старожитностей та мистецтв — тепер це Національний музей історії України. Хвойка був першим хранителем його археологічного відділу. Досліджував пам'ятки східних слов'ян, зокрема поселення VII–VIII століть у Пастирському городищі та могильниках сіверян у селі Броварки на Гадяччині, доводячи автохтонність слов'янського населення Середнього Придніпров'я.
Значну увагу присвятив дослідженню Київської Русі, особливо Києву, де здійснив розкопки на горі Киселівці (1894 рік), Старокиївській горі (1907–1908 роки), де були виявлені житла і майстерні ремісників та вироби з кістки, заліза, срібла, скла. Він провів розкопки давньоруських міст — городищ з оборонними спорудами і руїнами храмів Білгорода на Ірпіні, Витачева на Дніпрі, Шарки на Київщині, селі Кононча на Черкащині.
У праці «До питання про слов'ян» (1902 рік) він заявив, що у Середньому Придніпров'ї
« з незапам'ятних часів протягом цілих віків жив осілий землеробський народ арійського походження, у якому я вбачаю тільки наших предків-слов'ян, і, крім того, вважаю його терен європейською прабатьківщиною. «
У 1903 році вивчав пам'ятки українського середньовіччя, вів розкопки на Замковій горі в Чигирині, де знайдено рештки споруд з XV—XVI століть.
Вікентій Хвойка був дійсним членом 11 наукових товариств:
Імператорського Московського археологічного товариства;
Імператорського Одеського товариства історії та старожитностей;
Київського товариства старожитностей і мистецтв;
Київського товариства охорони пам'яток старовини та мистецтва;
членом-співробітником Російського археологічного інституту в Константинополі
тощо.
Здобуті Хвойкою колекції, а також рукописні матеріали зберігаються та експонуються в Національному музеї історії України (Київ) та в Державному історичному музеї Москви.
Спочив 20 жовтня [2 листопада] 1914 року. Його поховали на польській дільниці Байкового кладовища в Києві. Могила знаходиться навпроти «Готичної брами».
Объяснение: