Після перипетій війн та революцій, західноукраїнські землі опинилися у складі трьох різних держав.
Молода польська держава приєднала до свого складу так звані «східні креси» — території на Сході, що становлять нині частини Литви, Західної Білорусі, Волині та Галичини. Ці два українських регіони були визнані за Польщею у результаті підписання у 1921 році Ризького миру з більшовиками, а також підписання Версальського миру, що визначив світовий порядок після Першої світової війни.
Національні меншини становили майже третину населення міжвоєнної Польщі і були її найбільшою проблемою. Українці були другими за чисельністю після власне поляків — більше 5 мільйонів, що становило 15% населення держави.
Українці Волині та Галичини, згідно з угодами та договорами, мали б отримати культурну автономію. Проте поляки не поспішали виконувати взяті на себе зобов'язання. Українці Галичини чинили спротив встановленню польської влади в регіоні: бойкотували перепис і вибори, а також створили у Львові у 1921 році Таємний український університет. У 1920 році ветеран Української революції та полковник УНР Євген Коновалець створює Українську військову організацію. Члени УВО обрали підпільні та терористичні методи боротьби, зокрема вчинили невдалий замах на Юзефа Пілсудського. Проте, у 1923 році країни Артанти остаточно визнали право Польщі на Східну Галичину, після чого уряд ЗУНР, що все ще боровся в еміграції, саморозпустився.
В культурно-освітньому плані, польська держава у 20-х роках була повною протилежністю УСРР, де в цей час на повних парах неслася українізація. Польща обрала тактику асиміляції етнічних меншин. Полонізація відбувалася у системі освіти, де розпочався перехід на двомовні польсько-українські школи. На управлінські посади приймали переважно поляків
Во второй половине XIX в. по-прежнему сохранялось сословное деление общества. В Своде законов Российской империи все городское и сельское население делилось «по различию прав состояния» на четыре главных разряда: дворянство, духовенство, городских и сельских обывателей.
Высшим, привилегированным сословием оставалось дворянство. Оно делилось на личное и потомственное. Право на личное дворянство, которое не передавалось по наследству, получали представители различных сословий, состоящие на государственной службе и имеющие низший чин в Табели о рангах. Служа Отечеству, можно было получить и потомственное, т. е. передающееся по наследству, дворянство. Для этого надо было получить определенный чин или орденскую награду. Император мог потомственным дворянством и за успешную предпринимательскую или иную деятельность.
В разряд городских обывателей входили потомственные почетные граждане, купцы, мещане, ремесленники. К числу сельских обывателей относились крестьяне, казаки и другие люди, занимавшиеся сельским хозяйством.