Театральне мистецтво здавна користувалося популярністю на українських землях. У першій половині XIX ст. в Наддніпрянщині в поміщицьких маєтках за тогочасною модою з’являлося чимало театрів, де грали актори-кріпа-ки. Серед найвідоміших були кріпацькі театри в селі Кибинці на Полтавщині в маєтку Д. Трощинського та селі Качанівка на Чернігівщині в поміщика Г. Тарновського. До його маєтку на театральні вистави приїздили М. Гоголь, М. Маркевич, М. Максимович та інші.
У повісті «Музикант» цей театр описав Т. Шевченко, який був добре знайомий із господарем театру та його акторами. За своїм характером і змістом кріпацький театр був розвагою замкнутого кола людей, панською примхою. Однак він готував професійних акторів, створював підґрунтя для подальшого розвитку театрального мистецтва. На наступному етапі його змінив аматорський театр (тип самодіяльного народного театру). Гуртки акторів-аматорів існували в гімназіях та вищих навчальних закладах. Відомі аматорські трупи працювали в Полтаві, Харкові, Ніжині, Кременчуці та інших містах. За мовою та репертуаром як кріпацький, так і аматорський театр українськими не були.
Михайло Щепкін починав творчий шлях актором кріпацького театру. Пізніше він грав у Харківському і Полтавському професійних театрах. За сприяння І. Котляревського, що був керівником Полтавського театру, актора викупили з кріпацтва. У створюваних на сцені образах М. Щепкін виявляв глибоке знання життя, побуту, гумору й комізму українського народу. У 1822 р. актор переїхав до Москви, де до кінця свого життя грав у Малому імператорському театрі.
Український професійний театр зародився в середовищі аматорських театральних колективів. У 1791 р. в Харкові було створено спеціальне приміщення, обладнане для проведення постійних театральних вистав. У ньому двічі на тиждень відбувалися вистави, ролі в яких спершу виконували юнаки-ама-тори з губернської канцелярії. Згодом із них сформувалася постійна трупа акторів, яка взяла театр на власне утримання. Відтоді професійні актори Харківського театру за свою гру стали отримувати платню. У 1818 р. в Полтаві з ініціативи малоросійського генерал-губернатора М. Рєпніна також відкрили професійний театр на основі аматорського театру, який існував тут уже три роки. Саме для Полтавського театру І. Котляревський написав перші українські п’єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник».
Одночасно зі становленням професійного театру з’являлися нові українські актори. На думку більшості сучасників, найкращими з них були Михайло Щепкін (1788—1863) та Карпо Соленик (1811 —1851).
На Правобережжі, у Кам’янці-Подільському й Києві діяли польські театри. У 1803 р. будинки для проведення постійних театральних вистав збудували в Києві та Одесі.
На західноукраїнських землях до 30-х рр. XIX ст. театральних вистав не було. Після приєднання Галичини до Австрійської імперії у Львів із Відня надіслали театральну трупу, яка грала вистави німецькою мовою для нових господарів краю. Перша вистава народною мовою відбулася в 1834 р. у Львівській духовній семінарії за сприяння її ректора Г. Яхи-мовича. Семінаристи поставили на сцені русинське селянське весілля за народними обрядами й піснями. У роки революції 1848—1849 рр. у Львові, Перемишлі та Коломиї відбулися перші публічні вистави українською мовою за п’єсами І. Котляревського «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник». У жовтні 1848 р. І. Озаркевич представив виставу за мотивами «Наталки Полтавки» перед Собором руських вчених у Львові. Подальший розвиток театру на західноукраїнських землях призупинила реакція, що запанувала тут у 50-х рр. XIX ст. Унаслідок цього перший український професійний театр з’явився на цих територіях лише на початку 60-х рр. XIX ст.
До середины 1999 г. Владимир Владимирович Путин был мало известен широкой публике. К настоящему времени он является действующим Президентом РФ, переизбранным на второй срок в марте 2004 г.Владимир Путин родился в 1952 г. в простой семье. Окончил юридический факультет Ленинградского государственного университета. С 1975 г. служил в органах государственной безопасности. С 1990 г. работал ректора ЛГУ по международным вопросам, затем советником председателя Ленинградского совета народных депутатов. С 1991 г. — председатель Комитета по внешним связям мэрии Санкт-Петербурга. В 1994—1996 гг. — первый заместитель председателя правительства Санкт-Петербурга. Мэром Санкт-Петербурга в 1991—1996 гг. был профессор, доктор юридических наук Анатолий Александрович Собчак, заметная фигура в период «перестройки», один из создателей Движения демократических реформ, участник подготовки новой российской Конституции, инициатор переименования Ленинграда в Санкт-Петербург, автор ряда книг. После поражения А. А. Собчака на выборах мэра в 1996 г. В. В. Путин в 1996— 1998 гг. работал в Администрации Президента РФ. В июле 1998 г. он был назначен директором Федеральной службы безопасности РФ. В августе 1999 г. II Государственная дума по представлению президента Б. Н. Ельцина утвердила кандидатуру В. В. Путина на посту Председателя Правительства РФ.В. В. Путин на посту премьер-министра основное внимание уделил антитеррористической операции в Дагестане и Чечне. Захват заложников, неконтролируемая и непредсказуемая ситуация в Чечне, гибель мирных жителей в результате нападения на г. Буденновск, а также взрывы домов в Москве и других городах (погибло более 1,5 тыс. ни в чем не повинных людей) и многое другое в глазах значительной части населения оправдывало жесткую позицию нового главы правительства.
На Межрегиональном форуме присутствовали не только религиозные деятели. Представители Администрации Президента и Правительства РД, министерств и ведомств также поучаствовали в обсуждении накопившихся проблем. Преподаватели и студенты светских и религиозных учебных заведений, СМИ обеих республик выступали не только как наблюдатели, но и как активные участники.Муфтий Дагестана Ахмад-хаджи Абдуллаева, открывая маджлис, обозначил большие надежды, возлагаемые на мероприятие: «Если мы будем смотреть и анализировать, как мы живем, то придем к выводу, что живем очень хорошо, — заявил он. — Пример этого – огромное количество автомобилей, в том числе дорогих иномарок, проезжающих по нашим дорогам, многочисленные стройки, которые идут без остановки. Мне кажется, в этом деле по всей России мы занимаем первое место.Я хочу, чтобы дагестанская молодежь спросила у чеченской, что такое война, что война приносит народу, что война приносит нашим матерям, нашим сестрам, нашим детям. Многие, даже я, знаем про войну понаслышке. После войны мы видели, что в Чечне произошло. Поэтому, уважаемая дагестанская молодежь, цените мирную жизнь. Вы просто не знаете цену войны», – добавил муфтий Абдуллаев.Муфтий Чеченской Республики Султан-хаджи Мирзаев рассказал, насколько его жизнь связана с Дагестаном и его народом: «Я считаю себя дагестанцем и моя родина – Дагестан, потому что я родился в Дагестане, я учился в Дагестане, я призывался в армию из Дагестана, прямо из Махачкалы. Очень многое меня связывает с Дагестаном, в том числе друзья, одноклассники, сослуживцы. Наши предки заложили основу нашего братства. Нам просто стоит следовать по этому пути», – сказал Султан-хаджи Мирзаев. Вместе справимсяВ ходе мероприятия между выступлениями участников маджлиса звучали нашиды, чтения сур Корана.С докладом на тему «Дагестано-чеченские межэтнические связи» выступил замдиректора по научной работе Института истории, археологии и этнографии Дагестанского научного центра РАН Магомедрасул Ибрагимов. В своем докладе он отметил, что примерно 7 тысяч лет тому назад сложилась восточно-кавказская культурная общность, куда входила нахско-дагестанская группа. В ту группу входят языки Дагестана и Чечни.«Генетическое родство этих языков и народов давно уже не вызывает сомнений. Время существования нахско-дагестанской общности по данным глоттохронологии относится к V-IV тысячелетию до нашей эры, а начало ее распада – к III тысячелетию до н.э. То есть примерно пять тысячелетий тому назад еще существовала более тесная общность, чем ныне», – сказал Магомедрасул Ибрагимов.Кроме того, он привел еще несколько примеров совместного существования дагестанских и чеченских народов, в том числе и совместное земледелие. Но докладчик сделал акцент на том, что сейчас ислам является основным фактором сохранения и развития совместных братских отношений, которые позволят обеим республикам сделать большие шаги развития в экономике, в том числе.Под занавес мероприятия муфтий Дагестана передал Кубок форума муфтию Чечни. Нетрудно догадаться, где будет проходить следующий маджлис – это планируют сделать традиционным ритуалом.
Відповідь:
Театральне мистецтво здавна користувалося популярністю на українських землях. У першій половині XIX ст. в Наддніпрянщині в поміщицьких маєтках за тогочасною модою з’являлося чимало театрів, де грали актори-кріпа-ки. Серед найвідоміших були кріпацькі театри в селі Кибинці на Полтавщині в маєтку Д. Трощинського та селі Качанівка на Чернігівщині в поміщика Г. Тарновського. До його маєтку на театральні вистави приїздили М. Гоголь, М. Маркевич, М. Максимович та інші.
У повісті «Музикант» цей театр описав Т. Шевченко, який був добре знайомий із господарем театру та його акторами. За своїм характером і змістом кріпацький театр був розвагою замкнутого кола людей, панською примхою. Однак він готував професійних акторів, створював підґрунтя для подальшого розвитку театрального мистецтва. На наступному етапі його змінив аматорський театр (тип самодіяльного народного театру). Гуртки акторів-аматорів існували в гімназіях та вищих навчальних закладах. Відомі аматорські трупи працювали в Полтаві, Харкові, Ніжині, Кременчуці та інших містах. За мовою та репертуаром як кріпацький, так і аматорський театр українськими не були.
Михайло Щепкін починав творчий шлях актором кріпацького театру. Пізніше він грав у Харківському і Полтавському професійних театрах. За сприяння І. Котляревського, що був керівником Полтавського театру, актора викупили з кріпацтва. У створюваних на сцені образах М. Щепкін виявляв глибоке знання життя, побуту, гумору й комізму українського народу. У 1822 р. актор переїхав до Москви, де до кінця свого життя грав у Малому імператорському театрі.
Український професійний театр зародився в середовищі аматорських театральних колективів. У 1791 р. в Харкові було створено спеціальне приміщення, обладнане для проведення постійних театральних вистав. У ньому двічі на тиждень відбувалися вистави, ролі в яких спершу виконували юнаки-ама-тори з губернської канцелярії. Згодом із них сформувалася постійна трупа акторів, яка взяла театр на власне утримання. Відтоді професійні актори Харківського театру за свою гру стали отримувати платню. У 1818 р. в Полтаві з ініціативи малоросійського генерал-губернатора М. Рєпніна також відкрили професійний театр на основі аматорського театру, який існував тут уже три роки. Саме для Полтавського театру І. Котляревський написав перші українські п’єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник».
Одночасно зі становленням професійного театру з’являлися нові українські актори. На думку більшості сучасників, найкращими з них були Михайло Щепкін (1788—1863) та Карпо Соленик (1811 —1851).
На Правобережжі, у Кам’янці-Подільському й Києві діяли польські театри. У 1803 р. будинки для проведення постійних театральних вистав збудували в Києві та Одесі.
На західноукраїнських землях до 30-х рр. XIX ст. театральних вистав не було. Після приєднання Галичини до Австрійської імперії у Львів із Відня надіслали театральну трупу, яка грала вистави німецькою мовою для нових господарів краю. Перша вистава народною мовою відбулася в 1834 р. у Львівській духовній семінарії за сприяння її ректора Г. Яхи-мовича. Семінаристи поставили на сцені русинське селянське весілля за народними обрядами й піснями. У роки революції 1848—1849 рр. у Львові, Перемишлі та Коломиї відбулися перші публічні вистави українською мовою за п’єсами І. Котляревського «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник». У жовтні 1848 р. І. Озаркевич представив виставу за мотивами «Наталки Полтавки» перед Собором руських вчених у Львові. Подальший розвиток театру на західноукраїнських землях призупинила реакція, що запанувала тут у 50-х рр. XIX ст. Унаслідок цього перший український професійний театр з’явився на цих територіях лише на початку 60-х рр. XIX ст.