Наприкінці серпня 1939 р. міністр закордонних справ Німеччини Й. Ріббентроп і народний комісар закордонних справ СРСР В. Молотов підписали у Москві договір про ненапад та секретний протокол до нього, відмий під назвою пакт Молотова-Ріббентропа. У таємному протоколі Третій Рейх та СРСР поділили між собою сфери впливу в Центрально-Східній Європі. 1 вересня 1939 р. німецькі війська розпочали напад на Польщу. У відповідь на агресію Німеччини 4 вересня 1939 р. Великобританія та Франція оголосили їй війну. 17 вересня 1939 р. відповідно до укладеного пакту з Німеччиною Радянський Союз розпочав вторгнення на територію Польщі зі сходу, зайнявши Західну Україну та Білорусь. Ці події стали початком Другої світової війни.
Новий радянсько-німецький договір від 28 вересня 1939 р., підписаний у Москві, закріпив кордони між СРСР та Німеччиною вздовж річок Сян і Буг. На західних землях колишньої польської держави нацисти утворили Генерал-губернаторство, до складу якої увійшли українські Лемківщина, Посяння, Холмщина і Підляшшя. Більшовики окупували Галичину і Волинь. У 1940 р. до СРСР були приєднані Бессарабія та Північна Буковина. Відбулася "радянізація" новоприєднаних територій, що супроводжувалась репресивними заходами. 22 червня 1941 р. Німеччина та її союзники напали на Радянський Союз. Почалася німецько-радянська війна.
Від початку воєнних дій Червона армія зазнала значних втрат через стратегічні прорахунки радянського командування та непідготовленість до ведення оборонних дій. До середини липня 1941 р. частини вермахту із союзницькими військами Румунії та Угорщини захопили Галичину, Західну Волинь, Буковину, Бессарабію; у середині серпня окупували Правобережну Україну, у вересні зайняли Київ і Полтаву, а вже в середині жовтня 1941 р. – Харків та Донбас. У липні 1942 р. була окупована вся територія України.
Під час відступу більшовики застосували тактику "спаленої землі": руйнували промислові об’єкти, харчові запаси, залізниці, розстрілювали тисячі людей. Зокрема, за підрахунками дослідників О. Романіва та І. Федущак, влітку 1941 р. через неможливість евакуації в'язнів більшовики замордували близько 22 тис. людей, яких утримували у тюрмах Західної України.
Німецька окупація України 1941–1944 рр. принесла нові лихоліття для населення. Нацисти вважали територію Східної Європи, в тому числі Україну, життєвим для німецького народу. Плани щодо цієї території були викладені у генеральному плані "Ост", відповідно до якого після перемоги Німеччини у війні нацисти мали провести зачистку території Східної Європи від "неарійського елементу" та колонізовувати захоплені землі.
Окуповані території нацисти освоювали шляхом етноциду і терору, в результаті якого було майже повністю винищене єврейське та циганське населення. Майже 2,4 млн осіб, більшість з яких – українці, були вивезені на примусові роботи до Німеччини (т. зв. остарбайтери). Близько 6 млн українців служило у збройних силах антигітлерівської коаліції, понад 4 млн з них загинуло.
Для здійснення своїх планів Німеччина провела поділ українських земель: дистрикт Галичина (увійшов до складу Генерал-губернаторства 1 серпня 1941 р.), рейхскомісаріат "Україна" (Правобережжя разом з Волинню, більша частина Лівобережжя, а також прилеглі до Криму області), українські землі під румунською окупацією (Північна Буковина, частина Бессарабії та Трансністрія – румунська область з центром в Одесі), а також Закарпаття, яке входило до складу Угорщини. Прифронтовими областями керувала німецька військова адміністрація.
У перші місяці війни СРСР втрачав велику кількість солдат. Німці успішно вглиб території, хоча і не так блискавично як планували. У грудні 1941 р. частини вермахту зазнали першої поразки під Москвою. Внаслідок успішного контрнаступу Червона армія відкинула німецькі війська на 400 км. Проте 1942 р. під Харковом німці оточили та знищили три армії Південно-Західного фронту (21-шу, 28-му та 38-му). Це був один із найбільших військових провалів СРСР у роки війни.
Переломною подією у війні стала Сталінградська битва 17 липня 1942 р. – 2 лютого 1943 р. Після перемоги на Курській Дузі в липні-серпні 1943 р. радянські війська перейшли в контрнаступ, а невдовзі звільнили Лівобережну Україну та Донбас. 6 листопада 1943 р. ціною 417 тис. життів був звільнений Київ. У жовтні 1944 р. вся українська територія була звільнена від німецьких окупантів.
У тому ж 1942 р. керівництво ОУН(б) прийняло рішення про формування збройних загонів самооборони. Загони мали захищати населення від німецьких, польських та радянських військових формувань. ОУН виробила свою стратегію ведення боротьби: в стані озброєного нейтралітету дочекатися закінчення війни і боротися з виснаженими окупантами за незалежну Україну. З 1943 р. всі загони української самооборони отримали назву Українська повстанська армія (УПА
Для України, як і всіх держав Центральної та Східної Європи, важливим геополітичним чинником є загальноєвропейський процес, входження до європейського і світового загалу на засадах цінностей західної демократії. Цьому підпорядковані зовнішньополітичні пріоритети, налагодження принципово нових дво- та багатосторонніх відносин, а також відповідна внутрішня трансформація. Стрижнем цього процесу є положення Підсумкового акта про відсутність територіальних претензій один до одного всіх учасників Організації безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), про непорушність кордонів, Що склалися історично. На відміну від деяких інших країн, Україна не висуває територіальних претензій до своїх сусідів.
Объяснение:
Предыстория 1559—1562
Поводом к первой войне послужил Амбуазский заговор и его жестокое подавление Гизами. После прихода к власти Франциска II фактическое руководство страной стал осуществлять род Гизов во главе с герцогом Франсиском де Гизом и его братом кардиналом Шарлем Лотарингским, которые увеличили масштабы преследования гугенотов, введя смертную казнь за тайные религиозные сборища. Был осуждён и повешен советник Парижского парламента кальвинист А. де Бур (1559). Среди высшей французской аристократии было очень сильно недовольство Гизами.
В 1560 оппозиционеры составили заговор, руководителем которого стал некий перигорский дворянин Ла Реноди. Они хотели захватить короля и арестовать Гизов. Эти события и вошли в историю как Амбуазский заговор. Узнав о попытке переворота, Гизы пошли на уступки: 8 марта 1560 они приняли закон, запрещающий религиозные гонения. Но вскоре Гизы отменили Мартовский эдикт и жестоко расправились с заговорщиками. Принц Людовик Конде был арестован и приговорён к смерти. Его лишь внезапная кончина Франциска II от болезни 5 декабря 1560. Суть самого заговора состояла в том, что раздражённые влиянием Гизов на молодого короля Франциска II и королеву Марию Стюарт (которая была из Гизов по матери), гугеноты, во главе с принцем Конде, планировали выкрасть монарха прямо из Амбуазского замка.
На престол взошёл несовершеннолетний король Карл IX Валуа, а фактическая власть оказалась в руках его матери Екатерины Медичи. Гизы стали терять влияние, а Людовика Конде освободили и приблизили ко двору. Король Антуан Наваррский был назначен генерал-лейтенантом Французского королевства. Екатерина пыталась проводить политику веротерпимости и примирения между всеми религиозными конфессиями (Генеральные штаты в Орлеане 1560 и Понтуазе 1561, диспут в Пуасси 1561).
В январе 1562 был издан Сен-Жерменский (Январский) эдикт, по которому гугеноты могли исповедовать свою веру за городскими стенами или в частных городских домах. Но Гизы и сторонники прежней власти, недовольные уступками протестантам и ростом влияния Конде, образовали т. н. «триумвират» (Ф. де Гиз — коннетабль Монморанси — Сент-Андре). Триумвиры начали переговоры с католической Испанией о совместной борьбе против протестантов.
Объяснение: