Франко-испанская война являлась составной частью Тридцатилетней войны 1618—1648 годов. В соответствии с Компьенским договором со Швецией Франция в 1635 году объявила войну Испании. Основные сражения проходили в приграничных областях в Пиренеях, во Фландрии, а также на море.
С именем Ярослава Мудрого связан расцвет Древнерусского государства. Именно при нем оно достигло наибольшего могущества, превратившись во влиятельную силу на Западе и Востоке.
Ярослава по праву называли «самовластцем всей Русской земли» . Продолжая дело своего великого отца, Ярослав оборонял Русь от печенегов и в 1036 году под стенами Киева нанёс им сокрушительное поражение. В результате обескровленные печенежские орды откочевали подальше от русских границ. Расправившись со своим главным внешним врагом, Древнерусское государство окрепло и возмужало. При Ярославе Мудром Древнерусское государство было самым большим в Европе. Постоянно богатела княжеская казна, в городах развивались ремёсла, расцветала торговля. Осваивались и далёкие окраины страны. На северо-западе в земле чуди появился город Юрьев. На северо-востоке в мерянской земле – Ярославль.
Украшением Руси стал Киев, который после строительства новых каменных стен превратился в один из самых больших городов мира. В центре нового города на месте битвы с печенегами встал новый митрополичий храм – собор Святой Софии. Иностранцы стали называть Киев вторым Константинополем, а самого Ярослава Мудрого на Руси величали, как и византийских императоров, царём.
Расцвет Древнерусского государства при Ярославе Мудром и союз великого князя с православной церковью бурному развитию культуры, цивилизации на Руси. Об этом свидетельствуют памятники архитектуры, изобразительного искусства, литературы и законодательства.
Дружественные отношения со многими государствами Ярослав Мудрый обеспечивал с браков между правящими династиями. Достаточно убедительно доказывают это династические связи, которые были установлены Ярославом с европейскими и византийским дворами. Своих дочерей он выдал замуж за европейских монархов (Анну – за французского короля Генриха I, Елизавету – за норвежского короля Гарольда, Анастасию – за венгерского короля Андрея) . Для обеспечения безопасности западной границы старший сын Изяслав был женат на сестре польского короля Казимира, а Всеволод в знак мира и дружбы с Византией женился на «царевне» - дочери императора Константина Мономаха.
Годы правления Ярослава Мудрого (1019-1054) стали временем расцвета Древнерусского государства: укрепления внутренних порядков, международных связей.
Дисидентський (опозиційний) рух виник в Україні в середині 1950-х років як форма протесту проти дій партійно-державного апарату та порушення ним радянських законів. Слово «дисидент» означає «незгодний» і пояснюється як «людина протестна», яка відкрито протиставляє свої погляди панівній ідеології та рішуче захищає свої переконання. Синонімом слова «дисидент» стало «правозахисник» — людина, яка виборює громадянські, релігійні та національні права.
Дисидентство охопило всі регіони України та найбільші міста, набуваючи національно-демократичного забарвлення. Дисидентський рух в Україні заявив про себе ще навіть раніше, аніж у тогочасних Ленінграді, Москві та інших містах Росії.
Основними причинами виникнення дисидентського руху були політичні: відсутність справжньої політичної самостійності республіки, однопартійна система, яка позбавляла суспільство демократичного вибору шляхів політичного розвитку, забороняла діяльність опозиції, установила цензуру, відкидала будь- які законні можливості для зміни влади, призвела до небаченої бюрократизації системи управління. Не менш важливими були й національно-культурні причини. Серед них насамперед вирізнялися політика зросійщення, позбавлення українського народу самобутніх рис, можливостей для вільного національно- культурного розвитку. Соціально-економічні причини полягали в низькому рівні життя, нав’язуванні Україні невідповідної її потребам і можливостям моделі економічного розвитку, суперечностях економічної політики. Дисидентський рух зумовлювали також релігійні причини, породжені державною антирелігійною політикою й антидемократичними засобами, якими вона проводилася.
Названими причинами були зумовлені й напрями дисидентського руху. Найрадикальнішим і найбільш переслідуваним напрямом був політичний, самостійницький. Представники цього руху мали за мету здобуття державної незалежності України. Головним засобом її здійснення обрали агітацію за вихід зі складу СРСР.
Національно-культурний напрям зосереджувався на питаннях задоволення духовних і культурних потреб українського народу шляхом відродження національної самобутності, традицій мови, усебічного та правдивого висвітлення історії. Представники цього напряму засуджували й чинили опір зросійщенню.
Правозахисний напрям об’єднував людей, що виступали проти незаконних арештів і закритих політичних судів, порушення соціальних, економічних, культурних прав українців як людей і громадян.
Переслідування радянською владою служителів церкви та віруючих покликали до життя рух за свободу совісті, який теж був органічною складовою дисидентського руху. Напрями дисидентського руху не були чітко розмежованими. У діях і заявах дисидентів завжди органічно поєднувалися зусилля, які можна було розцінити як утілення кількох різних напрямів. Українське дисидентство як форма національно-визвольного руху характеризувалося комплексом ознак. Передусім це була мирна, ненасильницька форма боротьби з владою за вплив на свідомість суспільства. Цей рух не мав чітко визначених організаційних форм, а складався з різноманітних гуртків, спілок, об’єднань, комітетів. Він мав загальноукраїнський характер і був представлений своїми активними учасниками та прихильниками в усіх регіонах України. Дисидентство охоплювало різні соціальні верстви. Насамперед це було молоде покоління інтелігенції, яке готувалося взяти на себе відповідальність за долю свого народу. Здебільшого це не були відверті противники комунізму. Більшість із них щиро прагнула вдосконалити соціалістичний лад
Людовик XIII
Объяснение:
Франко-испанская война являлась составной частью Тридцатилетней войны 1618—1648 годов. В соответствии с Компьенским договором со Швецией Франция в 1635 году объявила войну Испании. Основные сражения проходили в приграничных областях в Пиренеях, во Фландрии, а также на море.