Розробки уроків
Підручники
Відео
Атласи
Реферати
Книги
Історія українського суспільства
3.7. Причини поразки української національної революції, її особливості та значення в історії України та в контексті європейського революційного руху XVI-XVII ст.
Довготривала виснажлива боротьба українського суспільства, у ході якої Україна понесла демографічні, політичні, матеріальні, територіальні й моральні втрати, закінчилася поразкою. У результаті національно-визвольних змагань так і не було створено соборної держави в етнічних межах України, не була відстояна незалежність Української держави, країна була позбавлена можливості рівноправно ввійти в коло європейських держав через відсутність у багатьох гетьманів і полковників державницького мислення, нерозвинутість державно-національної філософії, психологію меншовартості й підданства, а не відчуття володарів. Патріотичний дух у суспільстві був пройнятий не раціонально-державними проблемами, а православ’ям, при цьому інтереси мас та еліти були почасти діаметрально протилежними.
Україна, перебуваючи в центрі інтересів кількох великих держав (причому — «другого ешелону» політичних гравців Європи), мала невеликі шанси на досягнення незалежності. Козаки, будучи вправними воїнами, на жаль, за рівнем організації, військової стратегії й тактики поступалися збройним силам Польщі, Росії, Туреччини, Криму.
Причинами поразки Української національної революції 1648 — 1676 рр. були: 1) відсутність у національної еліти загальновизнаної суспільством національно-державницької ідеї та досвіду державного будівництва; 2) незавершеність процесу консолідації суспільної еліти навколо української державної ідеї; 3) переважання в свідомості соціальних верств в особистих групових, станових інтересів над національними й державними; 4) слабкість центральної влади, що зумовлювало розгортання міжусобної боротьби за булаву та породжувало всевладдя та численні зловживання старшини на місцях; 5) ігнорування більшістю еліти ідеї створення спадкоємного гетьманства, утвердження республікансько-олігархічної форми правління; 6) перманентна політична боротьба між старшинськими угрупуваннями, під час якої вони створювали блоки з іноземними державами, почасти нехтуючи інтересами власного народу та беручи найактивнішу участь у боротьбі проти нього; 7) наявність принципових помилок, прорахунків, невиваженості в проведенні внутрішньої політики гетьманськими урядами, що детермінувало посилення соціального напруження, розколу та створення ворогуючих таборів в українському суспільстві, наслідком чого стала громадянська війна та руйнація основ молодої української держави; 8) значні масштаби люмпенізації суспільства, анархо-охлократичні рухи низів; 9) деструктивна політична роль Запорожжя упродовж кінця 1650-х — першої половини 1670-х років; 10) погіршення геополітичного становища держави та постійне втручання (у різних формах) у внутрішні справи України Речі Посполитої, Російської держави, Кримського ханства та Османської імперії, які прагнули ліквідації самостійної Української держави.
Объяснение:
Древнерусские летописи описывают историю восточных славян только со времени, когда они начали расселяться на большом просторе Восточной Европы, создавая союзы племен. Этот процесс начался в конце 5 и в целом закончился в 8-9 веках. Киевская Русь 9-10 веков еще не знала классового устройства. Во времена переполненного событиями княжения Святослава (964-972) Древнерусское государство было расширено и укреплено. Он вернул в состав Киевской Руси племенное княжество вятичей, которое попало под власть хозаров. В 968 году Святослав разгромил хозаров, которые постоянно зарились на восточнославянские земли, препятствуя торговле Руси. Потом киевский князь обратил свой взор на юг, ввязавшись в затяжную войну между Византией и Болгарией. Святослав провел административную реформу, перед тем как начать второй и последний поход в Болгарию. Старшего сына Ярополка он посадил наместником в Киеве, младшего Олега - в Овруче, стольном граде завоеванной его матерью Древлянской земли. А внебрачного сына - Владимира он послал править от своего имени в Новгород, бояре которого всегда хотели отделиться от Киева. Этим Святослав продолжил дело Ольги, которое касалось консолидации государства, укрепления власти киевского князя на землях племенных княжеств. Второй поход Святослава в Болгарию, который начался в 969 году, закончился подписанием мирного договора в 971 году. Святослав погиб в бою с печенегами, когда возвращался на Русь из Болгарии. Между его сыновьями разгорелась борьба за власть, которая закончилась восхождением на княжеский престол Владимира Святославовича в середине 978 года. Владимир становится верховным властителем в стране. Значение выдающейся фигуры Владимира заключается в том, что своей деятельностью он как бы объединил две вехи: позднюю родоплеменную и раннюю феодальную. Года княжения Владимира в Киеве называют богатырской вехой в истории Киевской Руси. Тогда успешно и быстро возводилось величественное строение государства, творилась яркая и самобытная культура его народа. Владимир взял под свою твердую руку Древнерусское государство еще не достаточно консолидированное. Власть племенных вождей и князей на местах, в отдалении от центра, была почти безграничной. Они неохотно исполняли приказы князя и забирали много дани, которая принадлежала ему. Поэтому он начал княжение с того, что посадил наместниками своих дружинников во многих городах Русской земли. Дальше наступил черед обоснованного укрепления структуры государства. Назрела необходимость кардинальных изменений в территориальной организации государства. Около 988 года Владимир провел административную реформу. Вождей племенных княжеств заменили в разных городах государства сыновья - наместники Владимира. Было навсегда сломано сепаратизм племенной верхушки.
Объяснение: