Объяснение:
Раціоналізація суспільства як необхідна умова його розвитку. Усяка спільнота людей, будь-який соціум ставлячи собі за мету досягнення "загального блага", завжди намагається якомога найбільш повною мірою раціоналізувати шляхи та методи здійснення цієї мети.
Процес раціоналізації тоталітарного суспільства полягає в одержавленні усіх сфер соціального буття індивіда, підкорення його власної волі - волі держави, наявності безальтернативної офіційної ідеології, що виключає любе відхилення від встановлених соціальних норм.
Концепції, що регламентують існування таких типів суспільств, одним з найшкідливіших чинників суспільного розвитку вважають наявність плюралізму думок та прагнень до досягнення суспільного консенсусу. Але постає логічне запитання: за яким критерієм можливо встановити істинність пануючої ідеології? Чи можливо, взагалі, якось уніфікувати масову свідомість, зробити суспільство слухняним певній групі або взагалі одній особі? Суспільно-історичний процес довів хибність та безперспективність цих прагнень, нетривалість таких суспільств.
Але чому вони не тривкі? Варіантів відповідей на це питання існує досить багато, сучасні вчені суспільствознавці шукають їх у різних площинах.
Виходячи з контексту даної роботи зазначимо, що на нашу думку, стаючи на початку свого правління фактором, який консолідує творчий владно-державницький потенціал, дуже скоро тоталітарна держава стає тягарем суспільства, стримує його розвиток, оскільки ідеї подальшого розвитку консервуються на рівні владного "верху" і не оновлюються за рахунок існуючих у суспільстві альтернативних ідей, тобто не трансформуються у нові. Іншими словами не оновлюються, а тому починають гальмувати суспільно-політичні процеси.
Наша сучасність яскраво доводить нам наскільки важливим є аспект раціоналізації суспільства у процесі його політико-соціального та історичного розвитку. Усяке суспільство, що прагне стати громадянським, збудувати правову державу повинне постійно замислюватись над найбільш раціональним шляхом їх досягнення. Цей раціональний шлях полягає саме в його постійній модернізації, тобто, постійній зміні, ускладненні політичних, економічних і культурних структур та їхніх функцій відповідно до потреб раціонального та ефективного існування суспільства.
Етапи розвитку теорії модернізації
Теорія модернізації, що повинна висвітлювати трансформації традиційних цінностей, структур в модернізовані, "сучасні", за минулий і теперішній віки склалася у розвинутий напрямок у суспільних науках, що містить в собі такі аспекти, які мають методологічне, теоретичне та практичне значення.Теоретична основа її концепцій містиься в роботах Дж. Локка, А. Сміта. Її розробляли такі вчені як М. Вебер, Е. Дюркгейм, К. Маркс, Р. Парк, Ф. Тьонніс, Г. Беккер, М. Леві, Т. Парсонс, Б. Мур, Г. Алмонд та ін. У цих концепціях накопичено багатий досвід аналізу процесів переходу від традиційного до індустріального суспільства, різні можливості, що виникають на цьому шляху, загальні закономірності і особливості, пов'язані із специфікою суспільств і країн, які переживають модернізацію.
Але систематизація знань у розвинуту теорію відбулася дещо пізніше. Постання політичної модернізації як розвинутої теорії було певною відповіддю на виникнення концепцій, які розкривали різні аспекти кризи західного світу, що їх репрезентували такі вчені як О. Шпенглер, А. Тойнбі, П. Сорокін, К. Ясперс та ін.
У другій половині ХХ століття, по закінченні Другої світової війни, коли домінування західних країн, перед усім США, у сфері управління, стандартів споживання та багатьох інших аспектів було беззаперечним, то в якості прообразу "сучасної" держави спочатку визнавалось "вільне" американське суспільство. Інакше кажучи, модернізація розумілась, як "вестернізація", тобто копіювання західних постулатів у всіх сферах життя.
Це відбувалося у 50-60 роках, коли існувало чітке протистояння двох суспільно-політичних систем, поряд з цим починав ігатися процес виникнення так званого третього світу (колишні колонії та напівколонії), тому потрібно було виробити нову парадигму соціально-історичного розвитку.
Потрібно зазначити, що у своїх витоках модернізаційні теорії спиралися на універсалістські традиції західного лібералізму, що репрезентував думку, що нібито етапи розвитку всіх країн і народів однакові. Також необхідно сказати, що на початку теорія модернізації розроблялася науковцями, лише пізніше починає відбуватися процес політизації цієї теорії, виходячи із зацікавленості владних кіл у її розробці і впровадженні.
На цьому етапі у модернізаційній теорії домінує думка, що механізми економічного зросту є детермінантою впровадження політичних інститутів західного зразка, що ж до культури, то вважалося, що її прозахідні цінності будуть сприйняті автоматично.
Объяснение:
Период «Европейского колониализма» уходит корнями в 15 век, когда начались Великие географические открытия.
Европейцы превращали "открытые" ими территории в колонии, за счет которых стремительно обогащались. Сотни лет в колониях совершались чудовищные преступления, людей убивали и продавали в рабство, а природные ресурсы нещадно разрабатывались. В период войн жителей колоний ставили под ружье, превращая в пушечное мясо для достижения целей империй.
Далее последовал период распрей и конфликтов, когда страны Европы пытались расширить зоны влияния в Африке и других частях мира. Часть территорий Африки оставалась в колониальной зависимости вплоть до 1970-х гг.
В целом период колониализма длился около 500 лет.
В 1957 году, когда было создано Европейское экономическое сообщество, некоторые страны Европы все еще оставались колонизаторами.
Чтобы оправдать свои действия, страны Европы определенное время прикрывались миссионерской деятельностью и якобы преследовали цель культурного развития жителей колоний.
Хотя на протяжении сотен лет европейцы открыто ущемляли права местных жителей, присваивали их природные ресурсы и территории, подвергали ассимиляции. Кроме того, совершались массовые убийства местного населения, людей морили голодом и сгоняли в концлагеря.
Еще испанский конкистадор Франсиско Писарро в своих мемуарах открыто расхваливал геноцид в отношении народности инков.
Массовое истребление племен гереро и нама, совершенное немцами, считается первым актом геноцида XX столетия.
В период колонизации Конго, территория которой в 10 раз больше самой Бельгии, были убиты около 10 млн местных жителей.
Франция около пяти веков колонизировала многие страны зарубежом. В борьбе с французскими колонизаторами только в Африке погибли свыше 2 млн местных жителей.
Итальянцы применили в Эфиопии химическое оружие.
Голландцы высадились у берегов Намибии в 1793 году, захватив крупный порт Уолфиш-Бей, который активно использовался для работорговли