В історії Індії, як і всіх держав Сходу, дуже важко провести межу між стародавньою історією та середньовіччям. Коли в Європі відбувалися серйозні зміни, пов’язані з падінням Західної Римської імперії та становленням феодалізму, Індія продовжувала розвиватися своєю неквапливою ходою. Безліч дрібних держав воювали між собою, тоді як засади життя населення лишалися непорушними. Сільська громада була основою життя суспільства, поділеного за кастовими ознаками. Вищі касти (брахмани і кшатрії) продовжували управляти та воювати, а нижчі (вайші та шудри) – працювати. Траплялося, що одна із багатьох держав виокремлювалася й прагнула підпорядкувати собі інші. Проте, вичерпавши свій потенціал у війнах проти сусідів, така держава гинула і знову розпадалася. Так сталося з державою Гуптів, що постала у 320 р. завдяки діяльності раджі Чандрагупті. Але його наступники не змогли втримати єдності держави, і вона наприкінці VІ ст. припинила існування.
Значніші зміни у житті Індії почалися із ХІІ ст., коли її північні області підкорили мусульмани. Вони нападали на Індію з VІІІ ст., але успіху не мали. Зрештою, правитель сусідньої з Індією держави Ґазневідів, що постала після розпаду Багдадського халіфату, Махмуд Ґазневі (998 – 1030 рр.) почав здійснювати систематичні грабіжницькі походи в Індію. Він 17 разів розорював її, просуваючись чимраз далі вглиб країни. Завдяки награбованим багатствам і захопленим рабам він перетворив свою столицю Ґазні в одне із найкрасивіших міст Сходу.
Незважаючи на успіхи непу, СРСР, в т. ч. й Україна, залишалися аграрно-індустріальними, їх економіка вимагала технічної і технологічної модернізації. У 20-их роках мала місце гостра партійна дискусія про те, якими шляхами досягти світового рівня економічного розвитку. Перемогла лінія И. Сталіна та його соратників, які були прихильниками авторитарних форм управління і здійснення індустріалізації будь-якою ціною і в найближчій перспективі.
Була обрана стратегія прискореного розвитку важкої промисловості, основними етапами якого стали п'ятирічки. Перша п'ятирічка 1928-1933 рр. зі слів И. Сталіна, була виконана за 4 роки і 3 місяці. Насправді навіть мінімальний п'ятирічний план розвитку господарства був недовиконаний. Замість мінімальних 18% зростання темпів за рік, реальні темпи росту становили біля 16%.
Вже перший п'ятирічний план, який передбачав реконструкцію та будівництво в Україні промислових підприємств, був для неї несприйнятливим. Він ставив у привілейоване становище російський центрально-промисловий район, Ленінград і Урал. В Україні ж уповільненим темпом мали розвиватися ті галузі, що забезпечували паливом та металом промисловість Росії. 61,6 млрд. крб., призначених згідно з планом першої п'ятирічки на народне господарство, Україні припадало 11,3 млрд. крб., тобто 18,3%), що менше від будь-якого показника її питомої ваги, тоді як Росії призначалося 68%, набагато більше, ніж належало б.
З виділеної Україні суми на промисловість припадало 4,2 млрд., крб., з них на нове будівництво лише 1,2 млрд. крб. Найгіршим було те, що з суми 1,2 млрд. крб. 78% призначалось на Донецько-Криворізький район (6,5 млн. чол. населення), отже - для задоволення потреб Росії у вугіллі і металі. На решту території України (22,5 млн. чоловік) припадало лише 22% асигнувань на нове промислове будівництво.
1. М. А. Бакунин (1814–1876) – революционный демократ. Основные произведения: «Народное дело: Романов, Пугачев, Пестель», «Наша программа» и др. Большое место в произведениях Бакунина занимала критика капитализма, которая носила прогрессивный характер. Взгляды Бакунина на собственность были предопределены его теорией об отмене права наследования. Источник народного богатства – народный труд. Бакунинское направление в народничестве имело анархическую окраску. Ненависть к царской монархии и буржуазным государствам Западной Европы Бакунин переносил на государство вообще, заявляя, что любая власть порождает эксплуатацию.
2. П. Л. Лавров три эта-ипа экономических взглядов. В 1840-1850-х гг. выступал с либерально-реформистских позиций.
В 1860-1870-е гг. он занял революционно-демократические, народнические позиции, поддерживал контакты с Чернышевским.
Благодаря участию в Парижской коммуне, знакомству с К. Марксом и Ф. Энгельсом, постоянному участию в западно-европейском рабочем движении во взглядах Лаврова появляются социалистические элементы, народнические экономические воззрения эволюционируют и сочетаются с признанием исторической роли экономического учения Маркса. Эксплуатация крестьянства помещиками, фабрикантами, а также самим правительством ярко показана Лавровым в работах «Мученичество русского народа», «Русский народ и его паразиты».
Будучи проповедником идей Чернышевского, он ратовал за передачу крестьянам неразделенной общинной земли. Он считал, что частная собственность ведет к раздроблению земли и возникновению пролетариата, к созданию тех же экономических условий, которые существуют в Западной Европе. Выступая как революционер-демократ, Лавров видел в общинном землевладении учреждение, которое может развиваться по социалистическому пути.