Промышленная революция в Англии началась еще в конце XVIII в., а затем охватила другие западные страны. Она была важным фактором социального развития европейских стран. Революцию в промышленности совершили главным образом паровой двигатель и фабрика, а преобладание машинного производства над ручным и производство машин машинами означало ее победу. В Англии она завершилась в середине XIX в., во Франции, в Германии, Австрии — на 20—30 лет позже.
Промышленность в Европе 1850 г.
Промышленность в Европе 1850 г.
Крупные изменения произошли на транспорте. Быстроходные поезда пришли на смену медленным повозкам, парусные суда заменялись пароходами, строились каналы, улучшались дороги.
В первой половине XIX в. главной отраслью промышленности оставалось текстильное производство, но быстрыми темпами возрастала добыча каменного угля и железной руды, выплавка металла. Экономическая мощь государства измерялась тогда количеством машин, тысячами и миллионами тонн переработанного хлопка, добытого угля, выплавленного металла, тысячами километров железнодорожных линий. Западная Европа вступила в «век пара и железа».
В Англии, например, выплавка чугуна в первой половине XIX в. увеличилась более чем в 12 раз.
Если техническая сторона промышленной революции заключалась в переходе от ручного мануфактурного производства к фабричному, то ее социальную сущность составляло формирование двух новых общественных классов — промышленной буржуазии и наемных рабочих, или пролетариата. При феодализме они составляли вместе с крестьянством низшее третье сословие, теперь же превратились в два основных класса капиталистического общества, которые занимали различное общественное положение и имели различные интересы.
ициально именовавший себя царевич (затем царь) Дмитрий Иванович[1][2], в сношениях с иностранными государствами — Император Димитрий (лат. Demetrius Imperator, ум. 17 (27) мая 1606) — царь России с 1 (11) июня 1605 года по 17 (27) мая 1606 года, по устоявшемуся в историографии мнению — самозванец, выдававший себя за чудом младшего сына Ивана IV Грозного — царевича Дмитрия. Первый из нескольких самозванцев, именовавших себя сыновьями Ивана Грозного и претендовавших на российский престол (см. Лжедмитрий II, Лжедмитрий III, Лжедмитрий IV, Михаил Молчанов).
На рубежі VI-V ст. до н.е. у Греції остаточно складається полісна система. На той час поліс розумівся як громадянська община, у якій повноправними громадянами були земельні власники. Громадянське право давало і право на землю. Втрата цього права означала і втрату громадянських прав. Верховним власником землі був поліс як колектив громадян. Верховним органом управління в полісі завжди були народні збори, які вирішували усі найважливіші питання.
Громадянин полісу одночасно був і воїном, в обов’язок якого входило захист полісу і себе самого.
У ті часи в полісах широкого розповсюдження набуває рабство. У Греції існували дві основні його форми: ілотія (прикладом є Спарта) і класичне рабство (прикладом є Афіни).
При класичному рабстві невільник був позбавлений власності, повністю належав господареві, його називали «розмовляючим знаряддям».
Раби класичного типу не були уродженцями Греції. Це були жителі інших країн, захоплені під час воєн та піратських нападів. Майже у кожному господарстві використовувалася праця рабів: в сільському господарстві, в ремісництві, на будівництві і в копальнях. Дуже часто рабів застосовувалася для домашніх робіт: управителями, кухарями, няньками, годувальницями, педагогами.
У середині V ст. до н.е. в Афінах встановилася повна демократія.
Народні збори були головним органом Афінської держави. В них могли брати участь афінські громадяни, яким виповнилося 20 років, незалежно від майнового стану. Збори відбувалися на міському майдані — агорі, в V ст. до н.е. — на схилі Пніксу або в театрі. На них обирали посадових осіб, слухали доповіді з виконання обов’язків, розглядали фінансові питання, питання безпеки держави. Будь-який афінянин мав право виступити та висловити свою думку. Голосування було таємним, афіняни опускали в урни білі або чорні камінці. Тільки під час виборів стратегів голосування було відкритим (підняттям рук). Всього в Афінах було близько 30 тисяч громадян, у зборах брало участь 5-6 тисяч осіб, які мешкали неподалік Афін. Більшість голосів у Народних зборах належала простим людям.
Для вирішення питань у період між зборами та для нагляду за виконанням рішень обиралася Рада п’ятисот.
Велике значення в житті держави відігравав Народний суд, який з’явився ще за Солона у VI ст. до н.е. До його складу обирали 6 тис. осіб. Членом Народного суду могла стати будь-яка людина, навіть бідняк. Народний суд поділявся на комісії від 200 до 500 осіб. Члени комісії не знали заздалегідь, в якій комісії і яку справу вони розглядатимуть. Це дозволяло запобігти підкупу суддів.
Афінська демократія була обмеженою. Тільки чистокровні афіняни, в яких батьки були корінними мешканцями, користувалися правами.