Позитивні наслідки:
відбудова після війни (виділено 10 млрд. карбованців);індустріалізація та урбанізація;спрямування кваліфікованих кадрів (але це одночасно і негативна риса, бо кваліфіковані кадри спрямовувались з Москви задля зросійщення наслення);конфіскація великих маєтків, роздача безземельним і малоземельним селянам;освоєння природних багатств краю (розвиток лісовій та нафтодобувній галузях);ліквідація неписемності;Негативні наслідки:
націоналізація промисловості, сфери торгівлі, установ культури;штучне розмежування на "східняків" та "западенців";звинувачення УГКЦ у пособництві нацистам під час війни (що призвело до заборони діяльності церкви);перехід церкви до підпілля;одночасність і форсованість темпів індустріалізації, колективізації і культурній революції;встановлення тотального контролю над селянством;ідеологізація освіти, яка була направлена виховувати населення у комуністичному дусі, витіснюючи національну свідомість;збройний конфлікт між національно-визвольним рухом (ОУН УПА) та радянською владою;пропагандитська діяльність;партизаньска війна;
Галицька періодика початку XX ст. містить багато матеріалів про
становище в краю, зокрема, про широкомасштабний рух за введення загально-
го виборчого права, який завершився реформою, хоча й непослідовною, про
участь українського населення у виборах до Віденського парламенту при
значних зловживаннях властей і рух за виборчу реформу до Галицького
крайового сейму.
Ряд громадських i політичних діячів Галичини початку XX ст., а також
українські i польські дослідники кінця XX – початку XXI ст. приділяли значну
увагу даній проблемі [1 – 14].
Характерною особливістю суспільного руху кінця XIX – початку XX ст.
у Галичині, як i в інших краях Австро-Угорщини, була боротьба за виборчу
реформу. На багатьох селянських вічах, практично на всіх першотравневих
мітингах i зібраннях питання про запровадження загального виборчого права
завжди займало важливе місце. Ліквідація старої куріальної системи, на думку
провідних суспільно-політичних діячів, мала забезпечити перевагу
українського представництва в австрійському парламенті й Галицькому сеймі
над польським i досягнення політичної мети легітимним конституційним
шляхом. Боротьба за виборчу реформу стала для українців всенародною
справою, адже існуюча куріальна виборча система практично позбавляла
більшість робітників i селян права брати участь у виборах.
Вимоги до запровадження загального виборчого права сягають свого
апогею на початку XX ст., що свідчило про кризу австрійської політичної
системи. «Був кінь, та об’їздився», – влучно висловився про неї суспільний діяч
Р. Яросевич [5]. Слід, однак, відзначити, що ряд суспільно-політичних діячів
дещо переоцінювали значення реформи виборчого права. Вони наївно вважали,
що за до загального виборчого права можна буде успішно
розв’язувати питання розвитку промисловості, забезпечити робітників
державною пенсією, що таке право стане запорукою свободи страйків,
налагодження міжнаціональних відносин тощо.
Отже, 1907 р. став певною мірою переломним у громадському житті
українського суспільства. Тому з активізацією суспільного життя в Галичині
поляки намагалися використати конституційні свободи, щоб вибороти Галичині
якнайбільшу незалежність від Відня й утворити автономний централізований
державний організм, саме під польським пануванням. Українці ж прагнули
створити серед автономних країв австрійської держави окрему українську
провінцію. Державна адміністрація краю знаходилась у руках поляків. У
крайовому сеймі і місцевих органах самоуправління повністю домінувала
польська шляхта. Недаремно український суспільний діяч В. Левинський
назвав Галицький сейм фортецею «політико-національного, а вкупі з тим
економічного і культурного поневолення українського народу» [20].
Шляхта носилася зідеєю відокремлення всієї Галичини від Австрійської
держави, а це означало б, що для Галичини всі найважливіші справи перейшли б
у руки сейму з його явно польською перевагою. Тому українські політики
виступали за поділ Галичини на два коронних краї: польський і український. «Ми
бажаємо з нашого боку автономії Галичини, – відзначає часопис «Воля», – але
цілком інакшої, ніж хоче шляхта» [15]. Український народ, на думку В. Левин-
ського, зможе задовольнити свої національні і культурні потреби, коли в Австрії
будуть знищені нинішні коронні краї, коли Австрія буде перебудована на засаді
національної автономії. Щоб український народ мав свій український сейм, а
польський – свій сейм польський, – повторював ту ж думку В. Темницький [20].
З 1907 р. після виборів до австрійського парламенту ще гострішим стало
питання виборчої реформи до Галицького сейму. Адже виборча реформа 1907 р.
стосувалася лише виборів до загальноавстрійської Ради держави. А Галицький
сейм аж до І світової війни формувався за старою куріальною системою.
Доходило до прикрої і парадоксальної ситуації: народні обранці могли легше
добитися розгляду тих чи інших питань соціального і національного життя у
Відні, ніж у Львові. Польські суспільні діячі набували досвіду парламентаризму
в Австрійській державній раді і в той же час не могли подолати крайового
бар’єру галицьких консерваторів. А українським суспільним діячам було ще
складніше. У сеймовій реформі були зацікавлені всі соціальні верстви українсь-
кого населення. Ця обставина надавала боротьбі за реформу сейму загально-
українського характеру.
Більшовики, прийнявши Декрет «про червоний терор» після терористичних актів соціалістів-революціонерів — колишніх союзників більшовиків, проти більшовицьких лідерів, в основному вбивали людей, які не мали жодного стосунку до партії лівих соціалістів-революціонерів.
Російські історики, як правило, розглядають «червоний терор» лише в межах Радянської Росії у роки Громадянської війни (1917—1923)[12]. Таку позицію не можна вважати правильною, оскільки відомо, що органи більшовицької влади, включно з відділами ВНК РНК, діяли також і за межами Росії, зокрема у Києві, Харкові, Мінську та інших містах, що пізніше опинилися у складі СРСР. Українські історики[13] поширюють термін «червоний терор» і на сталінські репресії в СРСР до 1953 року.
Термін «червоний терор» застосовують також щодо діяльності комуністів Угорщини (1919), республіканців Іспанії (1936—1939) та комуністичної військової хунти Ефіопії (1977—1979).