В октябре 1922 года состоялось первое заседание Комиссии по проведению отделения церкви от государства при ЦК РКП, более известной как Антирелигиозная комиссия при ЦК РКП. Возглавил комиссию чекист Евгений Тучков. На протяжении 1920-х годов эта комиссия фактически несла единоличную ответственность перед Политбюро ЦК за выработку и осуществление «церковной» политики, за эффективную борьбу с религиозными организациями и их «вредной» идеологией, за координацию деятельности в этой сфере различных партийных и советских органов. В 1921—1925 годах советская власть была установлена на окраинах Российской империи, что привело к изъятию там церковной собственности и прекращению выплат духовенству. Например, в мае 1924 года было заключено советско-китайское соглашение о передаче под совместный контроль КВЖД. В октябре того же года советские представители закрыли на КВЖД церковный отдел и выселили церковнослужителей из служебного жилья
Иным было отношение советской власти к «сектантам». В 1921 году при Народном комиссариате земледелия была создана Комиссия по передаче свободных земель и бывших помещичьих угодий старообрядцам и сектантским общинам. 5 октября 1921 г. Народный комиссариат земледелия издал воззвание «К сектантам и старообрядцам, живущим в России и заграницей». Им было предложено приступить к созданию коллективных хозяйств на свободных землях Республики. «Сектантские» колхозы действительно создавались на территориях, контролируемых советской властью, но их было немного (менее 150) и большинство из них просуществовало недолго. Их вовсе не возникло в мусульманском Туркестане, на Урале и в Сибири.
Протягом 1960-1980-х pp. виявилася загальна тенденція до збільшення абсолютної кількості населення України. Між державними переписами населення 1959 і 1989 pp. його кількість збільшилася з 41,8 до 51,7 млн, або майже на 10 млн осіб. Водночас не можна не помітити, що темпи абсолютного приросту населення республіки істотно скоротилися.
Дані свідчать, щодо кінця 1970-х pp. абсолютний приріст населення зменшився фактично більш ніж удвічі. Це було загальним явищем, що проявилося відповідною тенденцією: зменшенням приросту населення України.
Водночас виявилися інші чинники, що негативно впливали на демографічні процеси в українському суспільстві. Якщо раніше це були голодомори, то останнім часом даються взнаки такі чинники, як загальний стан здоров'я населення, а також надзвичайно згубні рецидиви наслідків чорнобильської катастрофи.
У проміжку часу між 1959 і 1989 pp. визначальними тенденціями змін у соціальному складі населення України були зростання урбанізації населення, збільшення кількості жителів міст, індустріальних центрів з одночасним зменшенням абсолютної кількості сільського населення. Так, у 1959 р. кількість сільського населення України становила 22,6 млн осіб (53 %). Перепис 1989 р. зафіксував скорочення кількості сільського населення до 17,1 млн осіб. Стосовно селянства, динаміка скорочення його кількості мала певні відмінності в часі. Найвищим воно було наприкінці 1960-х – у 1970-ті pp. (майже 250 тис. осіб). На загальному тлі цих процесів наведемо низку областей, становище в яких можна кваліфікувати як відносно благополучне: Закарпаття, Буковина, Крим. Одночасно в Чернігівській, Вінницькій, Полтавській, Кіровоградській областях сільське населення скоротилося майже вдвічі, а в Сумській – ще більше.
Від 1979 р. в Україн гається неприємне соціально-демографічне явище – депопуляція, тобто переважання смертності над народжуваністю в розрахунку на 1000 осіб. Цей процес зафіксовано в сільській місцевості спочатку на Чернігівщині, Сумщині, а потім на Полтавщині, Вінниччині і з початку 1990-х pp. у державі загалом.
У 1970–1980-ті pp. економіка СРСР розвивалася в основному екстенсивним шляхом. Це мало негативний відбиток на Україні. У ці роки, за рішенням Центру, споруджували гіганти індустрії, що були зорієнтовані на випуск продукції для Союзу. У цьому плані розвивалися підприємства ВПК, металургійні, машино- та верстатобудівні гіганти. Чимало їх, у тому числі гіганти металургії, гірничі та хімічні комбінати, споруджували з орієнтацією на старі технології та проекти. їх експлуатація надзвичайно погіршувала екологію довкілля, а за рівнем забрудненості повітря, зокрема в Донбасі, середньому Подніпров'ї та інших регіонах, Україна мала найвищі показники серед регіонів колишнього Союзу. Кожне п'яте з найбільш забруднених міст було в Україні. Серед них виділялися Дніпропетровськ, Кривий Ріг, Запоріжжя, Маріуполь, Горлівка, Нікополь та ін. Особливо жахливою виявилася аварія на Чорнобильській АЕС, що сталася в ніч з 25 на 26 квітня 1986 р. За наслідками забруднення вона була справді світовою катастрофою, особливо для країн Європи. Навколо ЧАЕС було утворено спеціальну 30-кілометрову зону, із якої було відселено все населення. В Україні, за офіційними даними, вважають забрудненими території 16 областей, а фактично – всі області республіки, у тому числі й Київ. На ліквідацію наслідків катастрофи тільки в 1988-1990 pp. витрачено в тодішньому масштабі цін понад 20 млрд крб. Загалом на потреби ліквідації наслідків аварії щорічно витрачається 5–7 % коштів Державного бюджету України.
Радіаційне забруднення після катастрофи є збудником онкологічних захворювань серед населення, зокрема дітей дошкільного та шкільного віку; воно шкідливо позначається на загальному стані здоров'я населення