Наприкінці XIX ст. кількість початкових шкіл у під російській Україні зросла у 12 разів (порівняно з серединою століття), однак вони не задовольняли потреби народу в початковій освіті. Рівень грамотності населення на цей час становив 15—20%. Якість навчання у народних школах була низькою. Найпримітивнішу освіту давали церковнопарафіяльні школи, які в 1900 р. становили 80% від усіх початкових шкіл. Навчання в них обмежувалося читанням, початками арифметики та вивченням молитов.
Відповідно до прийнятого у 1864 р. «Статуту гімназії і прогімназії», встановлювалися класичні та реальні гімназії (замість повітових училищ) — неповні середні навчальні заклади. В Україні гімназії поширювалися повільно, їх було замало, щоб задовольнити потреби навіть половини бажаючих до них вступити. Доступ обмежувався і через високу плату за навчання.
Стан вищої освіти в Україні був також вкрай незадовільний. На початку XX ст. усі вищі навчальні заклади зосереджувалися лише в Києві, Харкові, Одесі й Катеринославі.
У під російській Україні в усіх початкових і середніх школах навчали російською мовою за навчальними планами і програмами, що діяли по всій Росії. На розвиток освіти на цих територіях значною мірою впливала русифікаторська політика царизму. Так, у 1863 р. міністр внутрішніх справ Валуєв видав циркуляр, яким проголошувалося, що ніякої особливої малоросійської мови не було, нема і бути не може. Циркуляр забороняв видавати українською мовою навчальні книги і підручники для шкіл. У 1864 р. вийшло «Положення про початкові народні училища», яким було передбачено навчання у цих закладах тільки російською мовою. У 1876 р. видано Закон про повну заборону української мови не лише у навчальних закладах, а й у суспільному житті взагалі.
На західноукраїнських землях у середині XIX ст. структура початкових шкіл залишалася такою ж, як і раніше: парафіяльні, тривіальні та головні. Середню освіту давали гімназії та реальні школи.
Австрійський уряд під тиском революції 1848 р. був змушений прийняти конституцію і дати певні полегшення народам, що населяли імперію. У 1848 р. у Львові було створено Головну Руську Раду як офіційного представника українського населення Галичини у Відні. Рада виступала за розвиток української мови і шкільництва й домоглася ухвалення низки законів. Того ж року було відкрито кафедру української мови у Львівському університеті, переведено на українську мову навчання парафіяльні та тривіальні школи міст і сіл, у яких мешкала більшість українців.
У гімназіях українська мова запроваджувалась як обов'язковий предмет вивчення. Після 1849 р. у Галичині настає реакція. В 1851 р. було розпущено Головну Руську Раду, поступово втрачалося завойоване. Відкриваються нові польські гімназії, скасовується обов'язкове вивчення української мови, обмежується вступ українців до Львівського університету.
Незважаючи на прийняття Австрією у 1867 р. нової конституції, яка декларувала рівноправність усіх народів, реформи були несприятливі для українців і повністю поставили їх під владу поляків. За законом 1867 р. про мову викладання в середніх і народних школах польська мова ставала обов'язковою в усіх навчальних закладах Галичини.
Первый период Пелопоннесской войны 431-421 гг. до н. э.
В первый период Пелопоннесской войны воевавшие стороны не имели крупных стратегических целей, и поэтому военные действия свелись к небольшим столкновениям тактического значения. На первом этапе, до 425 года до н. э. , стратегическая инициатива находилась в руках спартанцев, на втором этапе первого периода войны стратегическую инициативу захватили афиняне. Окончание первого периода Пелопоннесской войны
В 421 году до н. э. в результате взаимного истощения сторон был заключен так называемый Никиев мир. По условиям этого мира афиняне должны были отпустить пленных спартанцев, взятых на острове Сфактерия. и очистить Пилос; спартанцы в свою очередь возвращали афинянам Амфиполь. Но эти условия не были выполнены, и война вскоре возобновилась.
елопонесская война – война между объединением греческих полисов под эгидой Афин и Пелопоннесским союзом во главе со Спартой за верховенство среди греческих государств. Пелопоннесская война может быть разделена на три основных периода: 1. Архидамова война или Десятилетняя война (431-421 гг.) : Период напряжённой борьбы за союзников, территории. Была спровоцирована спартанскими требованиями, предъявленными Афинам, которые включали в себя высылку из города Перикла. Продолжалась десять лет до заключения Никиева мира. 2. Перемирие (420-413 гг.) : Восемь лет союзники Спарты и Афин продолжают бороться друг с другом, но война между главными полисами не ведётся. Заканчивается афинской экспедицией в Сицилию. 3. Декелейская война (413-404 гг.) : После поражения афинян в Сицилии, спартанцы решаются перейти к войне на море и одерживают окончательную победу. Ей предшествовали конфликты афинян со спартанскими союзниками Коринфом и Мегарой. Когда афинский правитель Перикл объявил Мегаре торговую войну, возглавляемый Спартой Пелопоннесский союз потребовал отменить торговую блокаду, объявленную Мегаре Афинским морским союзом. Афины отказались, и началась война. Спарта полагалась на свое превосходство на суше: ее гоплиты были наиболее многочисленными и профессионально подготовленными. Афины же безраздельно господствовали на море, имея флот в 300 триер. Перикл надеялся блокадой вынудить Пелопоннесский союз капитулировать. Афиняне рассчитывали, что мощные укрепления города позволят отразить нападение вторгшейся в Аттику спартанской армии.
Второй период Пелопонесской войны 420 - 404 гг. до н. э
Основным стратегическим содержанием второго периода Пелопоннесской войны была борьба за господство на море. Афинский флот должен был обеспечить достижение новой намеченной стратегической цели - подчинить и включить в состав афинского морского союза сицилийские города.
▼ Предпосылки образования Русского централизованного государства в 13-15 вв. 1. Экономические: • повышение производительности земледельческого труда; • усиление товарного характера ремесла; • увеличение количества городов; • развитие экономических связей. 2. Политические: • необходимость свержения монголо-татар; • потребность в централизованной защите русских земель от внешних врагов; • стремление православной церкви к централизации власти с целью усиления своего влияния. 3. Социальные: • исторически складывающаяся потребность в сильной государственной власти; • активизация социальной борьбы. 4. Духовные: • общность христианской религии; • общность культуры, обычаев, традиций
Объяснение:
Наприкінці XIX ст. кількість початкових шкіл у під російській Україні зросла у 12 разів (порівняно з серединою століття), однак вони не задовольняли потреби народу в початковій освіті. Рівень грамотності населення на цей час становив 15—20%. Якість навчання у народних школах була низькою. Найпримітивнішу освіту давали церковнопарафіяльні школи, які в 1900 р. становили 80% від усіх початкових шкіл. Навчання в них обмежувалося читанням, початками арифметики та вивченням молитов.
Відповідно до прийнятого у 1864 р. «Статуту гімназії і прогімназії», встановлювалися класичні та реальні гімназії (замість повітових училищ) — неповні середні навчальні заклади. В Україні гімназії поширювалися повільно, їх було замало, щоб задовольнити потреби навіть половини бажаючих до них вступити. Доступ обмежувався і через високу плату за навчання.
Стан вищої освіти в Україні був також вкрай незадовільний. На початку XX ст. усі вищі навчальні заклади зосереджувалися лише в Києві, Харкові, Одесі й Катеринославі.
У під російській Україні в усіх початкових і середніх школах навчали російською мовою за навчальними планами і програмами, що діяли по всій Росії. На розвиток освіти на цих територіях значною мірою впливала русифікаторська політика царизму. Так, у 1863 р. міністр внутрішніх справ Валуєв видав циркуляр, яким проголошувалося, що ніякої особливої малоросійської мови не було, нема і бути не може. Циркуляр забороняв видавати українською мовою навчальні книги і підручники для шкіл. У 1864 р. вийшло «Положення про початкові народні училища», яким було передбачено навчання у цих закладах тільки російською мовою. У 1876 р. видано Закон про повну заборону української мови не лише у навчальних закладах, а й у суспільному житті взагалі.
На західноукраїнських землях у середині XIX ст. структура початкових шкіл залишалася такою ж, як і раніше: парафіяльні, тривіальні та головні. Середню освіту давали гімназії та реальні школи.
Австрійський уряд під тиском революції 1848 р. був змушений прийняти конституцію і дати певні полегшення народам, що населяли імперію. У 1848 р. у Львові було створено Головну Руську Раду як офіційного представника українського населення Галичини у Відні. Рада виступала за розвиток української мови і шкільництва й домоглася ухвалення низки законів. Того ж року було відкрито кафедру української мови у Львівському університеті, переведено на українську мову навчання парафіяльні та тривіальні школи міст і сіл, у яких мешкала більшість українців.
У гімназіях українська мова запроваджувалась як обов'язковий предмет вивчення. Після 1849 р. у Галичині настає реакція. В 1851 р. було розпущено Головну Руську Раду, поступово втрачалося завойоване. Відкриваються нові польські гімназії, скасовується обов'язкове вивчення української мови, обмежується вступ українців до Львівського університету.
Незважаючи на прийняття Австрією у 1867 р. нової конституції, яка декларувала рівноправність усіх народів, реформи були несприятливі для українців і повністю поставили їх під владу поляків. За законом 1867 р. про мову викладання в середніх і народних школах польська мова ставала обов'язковою в усіх навчальних закладах Галичини.