Идеи планового строительства экономики на путях индустриализации получили широкое признание в отставших странах в первые же годы их политической независимости. В Индии они стали неотъемлемой частью документов Индийского Национального Конгресса (ИНК) еще в 1937 г., причем подчеркивалась тесная связь индустриализации с решением проблем нищеты, безработицы, обороны и экономического возрождения страны. Тогда же была создана Плановая комиссия во главе с Дж.Неру. В 1944 г. были подготовлены Бомбейский и Народный планы, в создании которых наряду с известными учеными, политическими деятелями, активное участие принимал крупный национальный капитал.
С 1951 г. долго планирование становится неотъемлемой частью социально-экономической политики страны, несмотря на смены партий у власти. Признание важной роли государства в модернизации отставшей экономики не было в начале второй половины ХХ века особенностью Индии. Страна находилась в русле общих для развивающихся стран тенденций того времени, да и впоследствии для нее характерны изменения, присущие большинству стран, стремившихся преодолеть отставание. С одним важным отличием — стремлением избежать крайностей. Выбор пути был окрашен в том числе в социалистические тона, порожденными в том числе итогами Второй мировой войны и особой ролью Советского Союза в победе над фашизмом.
В Индии наиболее четко по сравнению с другими странами Юга проявились принципы смешанной экономики с особой ролью государства, идеологом которых можно считать Дж.Неру. Взаимодействие государственного централизованного начала и рыночных механизмов стало основой индийского планирования, в котором сочетались директивные и индикативные рычаги, что рационально в динамичных условиях ХХ века. Сошлюсь на авторитет нобелевского лауреата В.Леонтьева: «Без частной заинтересованности высокой производительности достичь невозможно, без некоторой меры мягкого планирования цивилизованное общество существовать не может»(1).
Головний здобуток Національно-визвольної війни - утвердження Української держави - Гетьманщини.
Особливістю козацької держави був її військовий характер. Він зумовлювався як потребою виборювати незалежність, так і традиціями Війська Запорозького.
Протягом літа - осені 1648 р. на визволених українських землях було утворено українські центральні та місцеві органи влади, судові установи, запроваджено новий принцип адміністративно-територіального поділу, поступово формувалася нова соціально-економічна структура.
До участі в розбудові держави було залучено різні верстви тогочасного українського суспільства (козацтво, українську православну шляхту, міщанство і духівництво).ГЕНЕРАЛЬНИЙ УРЯД (ГЕНЕРАЛЬНА СТАРШИНА)НА ЧОЛІ З ГЕТЬМАНОМ
ГЕТЬМАН
здійснював законодавчу, виконавчу і судову владу;
скликав Генеральну і Старшинську ради;
видавав універсали;
був головнокомандувачем збройних сил;
брав участь у судочинстві (при гетьманові діяв Генеральний військовий суд);
опікувався фінансовою системою;
за рішенням ради розпочинав війну;
провадив мирні переговори;
керував дипломатичними зносинами з іншими державами та розвідувальною службоюАДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ
Територія козацької держави згідно з умовами Зборівського договору складалась із земель колишнього Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств та обіймала 200 тис. кв. км. - від р. Случі на заході до московського кордону на сході та від басейну Прип’яті на півночі до степової смуги на півдні.
Столицею і гетьманською резиденцію стало м. Чигирин.
На визволених землях скасовувався польський адміністративний устрій. Було ліквідовано воєводства, повіти, а замість них створювалися полки із своїм територіальним поділом. У 1649 р. всю територію Української держави було поділено на 16 полків (на Правобережжі - 9, на Лівобережжі - 7 полків).
Центром полку було одне із значних міст полкової території .
Кожен полк очолював полковник, який обирався на полковій раді або призначався гетьманом. Полковник зосереджував у своїх руках військову, судову та адміністративну владу на території полку, тобто був не лише військовим керівником, а й мав владу над усіма жителями полку.
Територія полку поділялася на 10-20 і навіть більше сотень. Сотні, як і полки, різнилися площею та чисельністю. Адміністративними центрами сотень були міста, містечка й великі села.
Військово-адміністративну владу на території сотень здійснювали сотники.
Містами, що мали магдебурзьке право (Київ, Ніжин, Чернігів, Переяслав, Стародуб, Глухів, Полтава, Батурин та ін.), керували магістрати на чолі з війтами. У селах справами відали старости, яких обирала селянська громада, а справами козаків - обрані ними отамани.
Запорозька Січ була в державі окремою адміністративно-територіальною одиницею.