Четвертий хрестовий похід (1202—1204) — четвертий за рахунком похід хрестоносців. На початку був запланований як військова експедиція проти турків з метою визволення Єгипту, проте його результатом стала узурпація влади імператора у Константинополі та заснування Латинської імперії.
Хрестоносці послали посланців до Венеції, Генуї та інших міст, щоб домовитися про експедицію. Одним із посланців був історик Джеффрі де Віллардюін. Нарешті він досяг угоди з Венецією в квітні 1201 року, Дож Енріко Дандоло — голова Венеціанської республіки — погодився перевезти хрестоносців за велику суму — 85 тис. марок сріблом. У червні 1202 p., коли кораблі були вже готові, на острові Лідо зібралася тільки третина хрестоносців. Керівники походу змогли зібрати лише частину необхідної суми. Тоді дож запропонував відкласти плату за умови, що хрестоносці до йому знищити торгового суперника — місто Задар на східному узбережжі Адріатичного моря. Незважаючи на заборону папи воювати проти християн, керівники походу згодилися. 15 листопада 1202 р. вони захопили і пограбували Задар. Папа Інокентій III відлучив Венецію і хрестоносців від церкви, але, бажаючи знищити мусульман, пообіцяв зняти відлучення, якщо похід відбудеться. Пізніше він пом'якшав і простив хрестоносців, та затримав відлучення тільки для венеціанців.
Проте Енріко Дандало намовив хрестоносців на похід проти ще одного свого суперника—християнського Константинополя. Приводом до війни стало бажання Олексія IV Ангела, сина імператора Ісаака II Ангела, відібрати у дядька Олексія престол, який він захопив, осліпивши брата. Імператорський син пообіцяв за це щедру винагороду, вкрай необхідну хрестоносцям, — 200 тис. марок сріблом, які б покрили усі їхні борги Венеції. Ісаак також пообіцяв хрестоносцям після повернення собі трону Візантії дати ще 10 тисяч вояків для походу до Єрусалиму через Єгипет. Хоча деякі хрестоносці були проти цього, мотивуючи тим, що вони пішли у похід задля боротьби з мусульманами, більшість пристала на пропозицію венеціанців. 24 червня 1203 року хрестоносне військо, перевезено венеційськими кораблями, висадилося поблизу Константинополя.
Хлодвиг I был сыном Хильдерика I короля салических франков и Базины, бывшей королевой Тюрингской. Его дед Меровей, имя которого в последствии дало название династии Меровингов, возглавлял войско франков на стороне римлян в Битве народов против полчищ Аттилы. Когда в 481г. Хлодвиг, пятнадцатилетним юношей, после смерти отца стал королем салических франков, римское население Галлии, не признавшее власти Одоакра в Риме, управлялось римлянином Сиагрием, сыном Эгидия. Область Cиагрия на северо-востоке примыкала к землям франков, на юге - к землям готов и бургундов. Сознавая шаткость этого «осколка Римской империи», даже уже официально переставшей существовать, Хлодвиг в 486г. двинулся против Сиагрия. Молодому королю франков его родственник король Рагнахар, резиденцией которого был г. Камбрэ. В битве при Суассоне войско Сиагрия было разбито, а сам он укрылся у готского короля Алариха II в Тулузе, но по требованию Хлодвига, был выдан и казнен. Победа над Сиагрием не отдала сразу в руки франков всей области, которыми он управлял. Хлодвигу пришлось брать город за городом, после упорного сопротивления, иногда тянувшегося несколько лет.
Развитие промышленности Беларуси в начале XX в. было связано с промышленной революцией. Она означала постепенный переход от ручного к машинному труду, формирование и количественный рост промышленной буржуазии и фабричного пролетариата. В 60—80-е гг. XIX в. окончательно определилась специализация белорусской промышленности — переработка местного сельскохозяйственного, лесного и минерального сырья. В начале XX в. в первую очередь развивалось картонно-бумажиое, спичечное и лесохимическое производство.
Продолжался процесс преимущественного размещения промышленности в сельской местности — ближе к источникам сырья и дешевой рабочей силы. Большинство фабрик и заводов находились в местечках и имениях. Наибольшее развитие получили здесь винокурение и деревообработка.
Большую долю в Беларуси составляло ремесленное и мануфактурное мелкое производство. Широкое распространение получили предприятия, где работали 5—15 рабочих и не было парового двигателя. В 1900 г. на одно предприятие в среднем приходилось 39 рабочих. Самым крупным предприятием во всей Беларуси считалась табачная фабрика Шерешевского в Гродно.
В начале XX в. начинается процесс объединения капиталов в форме акционерных обществ. В Минске действовало акционерное общество спичечной фабрики «Молния» , в Гродно — табачной фабрики «Неман» . Российским и зарубежным акционерным обществам принадлежали льнопрядильная фабрика «Двина» , электрическая станция и трамвай в Витебске.
Активно велось железнодорожное строительство. В крупные железнодорожные узлы превратились Минск, Витебск, Брест, Барановичи, Гомель.
Развитие сельского хозяйства в начале XX в. было связано с проведением аграрной реформы. Она получила название столыпинской по фамилии ее инициатора — премьер-министра России П. А. Столыпина. Ее первоначальным этапом стало разрушение крестьянской общины и закрепление общинных земельных наделов в личную собственность крестьян. Крестьяне могли закрепить землю в собственность в отрубе за счет выделения участка в пределах деревни. Когда крестьянин переселялся из деревни на участок земли за ее пределами, то этот участок называли хутором, а крестьянина — хуторянином. К созданию хуторского хозяйства стремились зажиточные крестьяне, которых называли кулаками. Они стали одним из источников формирования сельской буржуазии — опоры самодержавия в деревне.
Подворное землевладение в западных регионах Беларуси (Гродненская, Минская и Виленская губернии) содействовало закреплению хуторского хозяйства, потому что крестьянская община там не существовала. Ее разрушение осуществлялось в Могилёвской и Витебской губерниях, где крестьяне стремились освободиться от зависимости общины. Для большинства бедняков и середняков завести хуторское хозяйство было невозможно из-за отсутствия или недостатка средств.
Главный феодальный пережиток того времени — дворянско-помещичье землевладение — реформой не затрагивался.
Острейший вопрос с малоземельем крестьян Столыпин предложил решить путем организации добровольного переселения значительной их части в Сибирь, на Дальний Восток, где было много необработанной урожайной земли. Царское правительство предприняло определенные шаги по привлечению крестьян-переселенцев к переезду в азиатскую часть России. Для этого выделялись безвозвратные денежные займы, обеспечивались специальные поезда, готовились пункты приема переселенцев. Однако около 10 % крестьян вернулись назад в связи с недостаточной со стороны правительства и тяжелыми условиями жизни.
Особенностью столыпинской реформы в Беларуси стало введение в 1911 г. земств — выборных органов местного самоуправления в трех белорусских (Витебской, Могилёв-ской и Минской) губерниях. В западных губерниях (Гродненской, Виленской и Ковенской) земства не вводились по причине значительного преобладания среди их избирателей католиков, которых относили к полякам и которым царское правительство не доверяло после восстания 1863—1864 гг.
Четвертий хрестовий похід (1202—1204) — четвертий за рахунком похід хрестоносців. На початку був запланований як військова експедиція проти турків з метою визволення Єгипту, проте його результатом стала узурпація влади імператора у Константинополі та заснування Латинської імперії.
Хрестоносці послали посланців до Венеції, Генуї та інших міст, щоб домовитися про експедицію. Одним із посланців був історик Джеффрі де Віллардюін. Нарешті він досяг угоди з Венецією в квітні 1201 року, Дож Енріко Дандоло — голова Венеціанської республіки — погодився перевезти хрестоносців за велику суму — 85 тис. марок сріблом. У червні 1202 p., коли кораблі були вже готові, на острові Лідо зібралася тільки третина хрестоносців. Керівники походу змогли зібрати лише частину необхідної суми. Тоді дож запропонував відкласти плату за умови, що хрестоносці до йому знищити торгового суперника — місто Задар на східному узбережжі Адріатичного моря. Незважаючи на заборону папи воювати проти християн, керівники походу згодилися. 15 листопада 1202 р. вони захопили і пограбували Задар. Папа Інокентій III відлучив Венецію і хрестоносців від церкви, але, бажаючи знищити мусульман, пообіцяв зняти відлучення, якщо похід відбудеться. Пізніше він пом'якшав і простив хрестоносців, та затримав відлучення тільки для венеціанців.
Проте Енріко Дандало намовив хрестоносців на похід проти ще одного свого суперника—християнського Константинополя. Приводом до війни стало бажання Олексія IV Ангела, сина імператора Ісаака II Ангела, відібрати у дядька Олексія престол, який він захопив, осліпивши брата. Імператорський син пообіцяв за це щедру винагороду, вкрай необхідну хрестоносцям, — 200 тис. марок сріблом, які б покрили усі їхні борги Венеції. Ісаак також пообіцяв хрестоносцям після повернення собі трону Візантії дати ще 10 тисяч вояків для походу до Єрусалиму через Єгипет. Хоча деякі хрестоносці були проти цього, мотивуючи тим, що вони пішли у похід задля боротьби з мусульманами, більшість пристала на пропозицію венеціанців. 24 червня 1203 року хрестоносне військо, перевезено венеційськими кораблями, висадилося поблизу Константинополя.
Объяснение: