Після поразки революцій 1848-1849 pp. Італія та Німеччина залишалися політично роздробленими країнами. Здійснити національне об'єднання завдяки революціям не поталанило. Але проблема об'єднання, а для Італії ще й проблема національного визволення не втратила своєї актуальності. Історичний досвід свідчив, що лише у власній державі народ має можливості для повноцінного розвитку. Збереження роздробленості заважало розгортанню промислової революції, унеможливлювало гідну участь Італії та Німеччини у міжнародних справах.
У 50-60-х pp. XIX ст. в Італії та Німеччині з'явилося покоління політичних діячів, яке зуміло успішно вирішити складні завдання утворення національних держав. Для Європи другої половини XIX ст. об'єднання Італії та Німеччини стало уособленням держав-націй, які здобули собі право на існування значною мірою завдяки силі зброї.
Переход Германии к «мировой политике» воплотился в ее претензиях на господство в Европе, желании закрепиться на Ближнем, Среднем и Дальнем Востоке, стремлении к переделу сфер влияния в Африке. Главным направлением немецкой экспансии стал Ближний Восток. В 1899 г. кайзер добился от турецкого султана согласия на строительство трансконтинентальной железной дороги, которая должна была соединить Берлин и Багдад, после чего началось активное проникновение немецкого капитала на Балканы, в Анатолию и Месопотамию. Основная причина - это борьба за передел мира. Страны второго эшелона развития капитализма - Германия, Япония, США, Италия - опоздали к колониальному разделу мира, но их экономическое развитие требовало всё больше сырья, которое относительно дёшево можно было получить именно в колониях.
В конце 1604 года на Руси объявился претендент на царский престол — Самозванец, бывший инок Чудова монастыря в Москве, Григорий Отрепьев. Объявив себя царевичем Дмитрием, он, при содействии польского короля Сигизмунда III, вступил на землю русскую. Лжедмитрий I с отрядом поддержки беспрепятственно дошел до Новгорода Северского, но был остановлен войсками царя Бориса под командованием князей Трубецкого и Петра Басманова. 21 января 1605 года произошло кровопролитное сражение и отряд Самозванца был разгромлен, а сам он ушел в Путивль, который встал на его сторону.
13 апреля 1605 Борис Годунов умер, и Москва присягнула в верности его сыну Федору. Примеру её последовали многие города России. Но Петр Басманов со своими единомышленниками встал на путь измены и, прибыв в Путивль, поклялся в верности Лжедмитрию I, назвав его царем. Почувствовав столь мощную поддержку, Самозванец отправил жителям Москвы грамоту, в которой уверял их в своей милости. Москва, а с ней и другие города, признали Григория Отрепьева сыном Ивана Грозного и присягнули новому царю. При этом московская чернь вторглась во дворец Годуновых, убила Федора Годунова и его мать, Марию Григорьевну. Дочь Бориса Годунова, Ксению, бояре заставили уйти в монастырь. Тело же Бориса Годунова извлекли из могилы в церкви святого Михаила и захоронили вместе с телами жены и сына в обители святого Варсонофия на Сретенке (ныне Сретенский монастырь).
Лжедмитрий I торжественно прибыл в Москву и, став царем московским, женился на Марине Мнишек, дочери польского воеводы Мнишека Сендомирского, установив во дворце польские обычаи и порядки, не соблюдая русских традиций и отвергнув православную веру. Москвичи в течение года терпели бесчинства Григория и его окружения, и 17 мая 1606 года в результате боярского заговора он был убит. Убит был и изменник Петр Басманов.
Після поразки революцій 1848-1849 pp. Італія та Німеччина залишалися політично роздробленими країнами. Здійснити національне об'єднання завдяки революціям не поталанило. Але проблема об'єднання, а для Італії ще й проблема національного визволення не втратила своєї актуальності. Історичний досвід свідчив, що лише у власній державі народ має можливості для повноцінного розвитку. Збереження роздробленості заважало розгортанню промислової революції, унеможливлювало гідну участь Італії та Німеччини у міжнародних справах.
У 50-60-х pp. XIX ст. в Італії та Німеччині з'явилося покоління політичних діячів, яке зуміло успішно вирішити складні завдання утворення національних держав. Для Європи другої половини XIX ст. об'єднання Італії та Німеччини стало уособленням держав-націй, які здобули собі право на існування значною мірою завдяки силі зброї.
Объяснение: