Эти заметки могут вызвать, по меньшей мере, два упрека. Во- первых, что они недостаточно документированы (или вовсе не документированы), чтобы можно было принять всерьез предложенные в них интерпретации. Во-вторых, что они явным образом носят односторонний характер. И то и другое было бы , справедливо. Но ответ заключается в том, что сам этот текст можно рассматривать как документ, как отчет о личном опыте людей, живущих и работающих в географическом центре Северного Кавказа. Односторонность же протекает из нашего сознательного стремления подчеркнуть одну, определенную сторону событий, большей частью упускаемую из вида при обсуждении кавказских проблем. Причем наиболее интересны, с нашей точки зрения, познавательные возможности такого подхода и к "проблеме" Северного Кавказа, и к его проблемам. В самом деле, практически каждое событие, явление, тема, затронутые в этих заметках, свидетельствуют о том, сколько вопросов требуют специального исследования, прежде чем выносить вердикты и рекомендации. Предметный указатель к статье мог бы выглядеть как каталог научных проблем. Наиболее поразительный результат наблюдений за публикациями последних лет по "актуальной" северокавказской проблематике заключается в том, что в них невозможно обнаружить представление о наличии неисследованных явлений и постановку соответствующих вопросов. Есть только ответы и решения. Но достаточно сформулировать задачу - понимать и описать Северный Кавказ кок интегральную часть российского общества, чтобы сразу увидеть целую программу необходимых исследований.
Объяснение:
Объяснение:
Внешняя политика России в 1990-х годах была направлена на адаптацию российского государства в новых международных реалиях и упрочение своих позиций в системе международных отношений. Важнейшими направлениями на этом этапе были определение приоритетов во взаимоотношениях со странами Запада, а также с независимыми государствами, образовавшимися в результате распада СССР, утверждение России в качестве ядерной державы.
Внешнеполитический курс России в 1990-х годах во многом определялся лично министрами иностранных дел страны А. В. Козыревым (1991–1996) и Е. М. Примаковым (1996 –1998). Хронологически он условно делится на два периода – «романтический», связанный с именем Козырева, и «прагматический», ассоциируемый с Примаковым и его преемником И. С. Ивановым.
Общие тенденции во внешней политике
Россия долго адаптировалась к новым реалиям на мировой арене. Внутриполитические проблемы – отсутствие консолидации в обществе, борьба за власть, глубокий экономический кризис – затрудняли процесс выработки нового внешнеполитического курса страны. Процесс дипломатического признания России стартовал после августовских событий 1991 года, когда международное сообщество признало Россию правопреемницей СССР, а сама она взяла на себя все действующие международные обязательства распавшейся сверхдержавы. Внешняя политика новой России во многом переняла и те тенденции, которые господствовали в эпоху «перестройки»: отказ от противоборства с капиталистическим Западом и, соответственно, от социалистическим и «антиимпериалистическим» странам; сокращение вооружений; отказ поддерживать локальные конфликты в мире и т. д. Первый министр иностранных дел страны, молодой дипломат А. В. Козырев, провозгласил идею стратегического союза России и США, что предполагало постепенную интеграцию России в западное общество и мировые экономические структуры и лояльность к западным ценностям в обмен на в реализации либеральных реформ. Несмотря на стеснение в средствах, уже за первые два года преобразований, к 1993 году, отечественной дипломатии удалось решить ряд проблем в связи с определением нового международного статуса России. Так, среди прочего, страна получила место в Совете Безопасности ООН, прежде принадлежавшее СССР, и заняла его место во всех международных организациях, унаследовала все его международные права и обязательства.
В начале 1996 года на посту главы МИД РФ Козырева сменил экс-руководитель Службы внешней разведки Е. М. Примаков. На новой должности Примаков объявил основным направлением своей деятельности Ближнее Зарубежье. Он заявил, что не является «антизападником», а лишь защищает национальные интересы России. На Западе назначение Примакова, называвшего себя другом С. Хусейна, восприняли без энтузиазма, в России же его кандидатуру одобрили все политические силы. При Примакове, а с 1998 года и при его преемнике И. С. Иванове, Россия сошла с пути уступок Западу.
Людина і довкілля
Українські землі розташовані в південно-східній частині Європи. Майже дві третини українських земель становили родючі чорноземи, які були головним багатством народу й водночас причиною зазіхання на них сусідів.
Господарювання впливало також на суспільне життя населення. Родючі ґрунти дозволяли українським селянам успішно вести одноосібні господарства, на відміну від їхніх північно-східних сусідів-росіян, де бідні ґрунти й суворий клімат змушували селян об’єднувати свої зусилля для спільної праці.
Переважну більшість українського народу наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. становили селяни, які здавна працювали на землі, жили в невеликих мальовничих селах і не квапилися змінити їх на міські оселі. Розгортання промислової революції спричинило певні зміни у складі населення українських земель, однак і наприкінці XIX ст. селяни становили тут більшість.
Українці здавна займалися землеробством, скотарством, городництвом, садівництвом, бджільництвом, мисливством і рибальством.
У землеробстві зберігалася трипільна система. Вирощували жито, пшеницю, ячмінь, овес, гречку, просо. Збирали врожай вручну за до коси й серпа.
У більшості господарств залежно від достатку тримали волів, коней, корів, овець, свиней, кіз, різну птицю. На Півдні випасали отари тонкорунних овець-мериносів і табуни коней. Овець розводили також у галицькому Прикарпатті, Закарпатті та Північній Буковині.
Городництво було переважно жіночою справою. Город української господині не можна було уявити без соняхів і кукурудзи, що були завезені до України з Америки. У першій половині XIX ст. на Півдні з’явилися помідори, які згодом поширилися й на інші регіони. У 1764 р. на українських землях з’явилася картопля. Ця південноамериканська культура швидко завоювала прихильність українців і стала для них «другим хлібом».
Невід’ємним складником українського пейзажу був «садок вишневий коло хати». Великі й малі сади оточували селянські хати, закладали їх при монастирях і поміщицьких маєтках. Скрізь вирощували яблука, груші, вишні, сливи, на Півдні — черешні, горіхи, абрикоси, персики, у Причорномор’ї та Закарпатті — виноград.
Бджільництво завжди відігравало значну роль у господарстві українців. Справжню революцію у бджільництві здійснив український учений П. Прокопович, який у 1814 р. винайшов рамковий вулик.
Упродовж XIX ст. риба, як і раніше, посідала чільне місце у харчовому раціоні українців. Після приєднання Російською імперією Причорномор’я тут стали виникати приватні риболовецькі артілі, що ловили осетрів, судаків, лящів, тараню тощо. Звідти чумацькі валки везли солону і в’ялену рибу до інших українських регіонів. Для незаможних верств населення риболовля ставала засобом збагачення харчового раціону, а для інших — однією із форм проведення дозвілля.
Поселення й житло
Міста, містечка, великі й малі села створювали те неповторне тло, на якому розгорталися події «українського XIX століття».
Оскільки більшість українського населення становили селяни, то міста й містечка були переважно невеликими адміністративними й торговельними центрами для найближчих околиць. На початку XIX ст. у Полтаві налічувалося близько 1 тис. будинків, між ними лише два-три кам’яні. Під імперською владою вигляд багатьох міст зазнав змін.
У кожному губернському й повітовому місті з’явився адміністративний центр із площею, навколо якої розміщувалися адміністративні установи. їх вигляд відрізнявся від будівель, зведених в українському стилі.
Кожне місто складалося з центру, яким найчастіше був замок або фортеця, прилеглих кварталів та околиць. Утім, у XIX ст. на місці давніх напівзруйнованих фортець, потреби в яких уже не було, поставали нові вулиці й місця для прогулянок. Наприклад, у Львові під давнім Високим замком створили парк, що дістав від нього свою назву. Передмістя поступово об’єднувалися з містами, а давні шляхи ставали міськими вулицями. Центрами міського життя були церкви і, звісно, базари.