Объяснение:
Причиной того, что великий князь Ярослав получил прозвище Мудрого может быть то, что правил разумно и рассудительно, многое сделав для русской земли и оставив после себя массу полезных вещей. Современники отмечали, что несмотря на то, что князь обладал тяжелым характером, он старался решать конфликты с переговоров и не доводил ситуации до открытого противостояния.
Важным моментом является тот факт, что Ярослав оставил после себя составленный им первый на Руси сборник законов "Русская правда". Кроме того князь в принципе ратовал за просвещение народа, например открыл в Новгороде школу для мальчиков на 300 человек. Поэтому мне кажется, что да
Відповідь:
Українізація 1920-1930-х — політика РКП(б)—ВКП(б), спрямована на нейтралізацію національно-визвольних прагнень українського народу та зміцнення більшовицької влади в УСРР. Передбачала використання національних кадрів у радянських, партійних і громадських установах і організаціях, розширення ідеологічного впливу комуністичної партії на українське суспільство засобами використання української мови та сприяння «пролетарським елементам» у національній культурі.[1]
Була складовою «коренізації», проголошеної XII з'їздом РКП(б) 1923 р. офіційним політичним курсом після утворення унітарного СРСР і фактичної ліквідації міжнародної правосуб'єктності національних республік[1][2][3]
Радянська «українізація» істотно відрізнялася як від попередньої українізаційної політики та практики Української Центральної Ради, Української Держави і Директорії[4], так і від українізаційних заходів, до яких вдавалися національно-демократичні сили періоду існування царської Росії[1].
За доби царату боротьба за українську національну справу велася переважно в культурній сфері: за школу з українською мовою навчання, україномовний друк тощо. Українські національні уряди вживали термін «українізація» для позначення процесів «дерусифікації», повернення народу до рідної мови та культури, власних історичних традицій і, головне, до власної державності[1].
Радянська політика «українізації» була для більшовицького керівництва одним із засобів зміцнення влади, а не метою діяльності. Вона не передбачала розвиток української культури на засадах загальнолюдських цінностей, створення суверенної української держави. Імперська за змістом держава не була рушійною силою в українському національному піднесенні 1920-х років[1].
Особливо активними у запровадженні «українізації» були Микола Скрипник[5], уродженець Донбасу, і Олександр Шумський[6], уродженець Полісся.
Пояснення: