Достижения художественной культуры России во второй половине 19 века были и русская живопись и скульптура получила большое развитие вместе с театром, философией, литературой. И вообще, 19 век называют «золотым веком» русской культуры.
Объяснение:
Русская живопись характеризовалась, конечно, «передвижниками». В 1870 году было создано Товарищество передвижных художественных выставок. То есть живопись развивалась внутри общественной организации, по сути, НКО, независимой от государства. В товарищество входили молодые художники из Петербургской Академии художеств. В частности, можно назвать такие имена как Ге, Крамской, Мясоедов, Перов.
Эти художники и сочувствующие им не разделяли классические образы, принадлежащие европейскому изобразительному искусству. Их целью было сделать живопись более мирской и жизненной, настоящей. В своих картинах эти художники – «передвижники» хотели передать настоящую жизнь обычных людей, чем они занимаются и к чему стремятся.
А что касается скульптуры, то ее (как и архитектуру) коснулось «народническое» движение, в том смысле, что скульпторы тоже поголовно начали вспоминать о корнях, о селе, о своей культуре. Например, появился «неорусский стиль», и в архитектуре вернулись к древнерусскому и византийскому стилю.
В общем, живопись и скульптура были основаны на реализме в это время.
И по факту: были написалы «Бурлаки на Волге» Репиным, «Иван Грозный и сын его Иван», «Сельский крестный ход на Пасхе» Петров – картина, которая взбудоражила общественность 19 века. Среди художников отличились Шишкин, Репин, Суриков и петров, а среди скульпторов – Антокольский, Опекушин (именно он поставил памятник Пушкину в Москве.
другій половині ХІІІ ст. знову спалахнули феодальні усобиці. Великокнязівська влада володимирських князів значно послабшала. На периферії Північно-Східної Русі сформувалися нові князівства, передусім Московське і Тверське.
Основною причиною успіху зовнішньополітичних дій московських великих князів стало відновлення рівня розвитку господарства, що побутував до монголо-татарського іга. Вагомим стимулом до створення єдиної держави стало прагнення звільнитися від ярма Золотої Орди.
Традиційно виділяють три об'єднувальних етапи:
кінець XIII - 80-ті рр. XIV ст.;
80-ті рр. XIV ст. - 1462 р.;
1462-1533 рр.
Перший етап об'єднання - кінець XIII - 80-ті рр. XIV ст. У цей час у Північно-Східній Русі розгорнулася боротьба за велике володимирське княжіння між Рязанським, Суздальсько-Нижньогородським, Тверським і Московським князівствами. У ході цієї боротьби повинне було вирішатись питання про те, яке князівство стане політичним центром об'єднання російських земель. Наприкінці XIII ст. значними перевагами в господарському розвитку, а отже, і реальними можливостями стати таким центром володіло Тверське князівство. Однак незабаром у нього з'являються суперники, насамперед Московське князівство.
Московські великі князі майже всі без винятку уміли поєднувати позірну покірність з відчайдушно сміливими, зухвалими, але таємними діями, спрямованими на підрив своїх потенційних противників: Тверського або Рязанського князівств, Новгородської республіки або Орди.
Звичайні для доби середньовіччя політична виверткість, зрада союзників, а також готовність піти на приниження, уявні виявлення покірності і вірності сформували зрештою психологію підступності і лицемірства як основну рису тодішніх умілих дипломатів, якими і були московські князі.
Фундатор династії московських князів молодший син Олександра Невського Данило (1276-1303) не міг розраховувати на володимирський стіл за правом старшинства. Як далекоглядний політик, він вважав за краще розширити свої удільні володіння: 1301 р. Данило Олександрович відвоював Коломну у Рязанського князівства, 1303 р. - Можайськ у Смоленського.
Так московському князеві підпорядковувалася територія за течією Москви-ріки - важливого торговельного шляху. Посилило позиції Московського князівства і мирне приєднання багатого Переяславського уділу.
Ставши московським князем після смерті свого батька, Юрій Данилович повів боротьбу з Твер'ю за великокнязівський володимирський стіл, а фактично - за політичне верховенство в процесі об'єднання. Понад 20 років тривала ця боротьба, арбітрами в якій виступали золотоординські правителі.
1325 р. в Орді від руки тверського князя Дмитра загинув Юрій Данилович, і на московський престол зійшов Іван Данилович (Іван І), який отримав прізвисько Калита. Він не тільки одержав 1328 р. ярлик на велике княжіння, а й надовго вивів Твер з боротьби за нього, завдавши за до ординського загону удар своєму головному суперникові.
Правління Івана Калити
Правління Івана Калити (1325-1340) відіграло особливу роль у посиленні влади московських князів. Він був першим з російських князів, хто отримав право збирати з усіх російських земель ординську данину і відправляти її в Орду. Він зумів установити союз московської великокнязівської влади з Церквою. Переселення двох митрополитів Київських: українця Кирила і грека Максима спочатку до Владимира-на-Клязьмі, а потім митрополита Київського - українця Петра - до Москви відіграло велику роль в утворенні єдиної держави.
Іван Калита розширював московські володіння різними військовою силою він підкорив Ростовське князівство, купував ярлики на окремі землі - Галич, Углич, Білоозеро. Йому вдалося зміцнити вплив Москви в Новгороді. Іван І також купував у інших князівствах окремі села, що ставали потім опорними пунктами в об'єднанні земель навколо Москви. Іван Калита утверджував могутність і право Московського князівства бути центром об'єднання російських земель, по суті, за підтримки Орди, якій справно виплачував данину. Він заклав основи такої політики в боротьбі зі своїми противниками, що робила московських князів провідниками жорсткого, деспотичного варіанта централізації.
Продовжувачами політики Івана Калити стали його сини - Семен Гордий та Іван II Красний. Після Івана II московським князем став 9-літній Дмитро Іванович (1359-1389). Водночас ярлик на велике княжіння отримав від золотоординського хана суздальсько-нижньогородський князь Дмитро Костянтинович. Розгорнулася гостра боротьба між ним і московським боярством, яке підтримував митрополит Олексій (останній, фактично очолював московський уряд). 1363 р. Москва здобула остаточну перемогу.