Ярослав был сыном великого князя киевского Владимира (Святославича) и княжны Рогнеды. Уже в ранней юности (987 год) отец назначил его князем Ростовским, а после кончины Вышеслава (старший сын Владимира) в 1010 году он становиться и князем Новгорода.
После того как Владимир Святославич умер началась борьба братьев за право на княжеский киевский престол. Вначале Киев захватывает Святополк, убив собственных братьев (Бориса, Святослава и Глеба), после победы над которым Ярославу предстояла борьба с тмутараканским князем Мстиславом. И хотя в этой борьбе победил Мстислав, после его кончины в 1036 году вся Русская земля соединяется в одних руках Ярослава.
Ярослав (Мудрый) взял в жёны дочерь шведского конунга Олава, Ингигерду. Это может сбить с толку, так как древнерусские летописи указывают два имени жён Ярослава – Анна и Ирина. Как утверждают исследователи, скорее всего Ингегерда получила имя Ирина при крещении, а имя Анна приняла, когда приняла постриг в монахини.
В период правления Ярослава Мудрого (1019-1054) Русь смогла достичь расцвета и стать одним из сильнейших государств в Европе. Для того чтобы укрепить свои владения князь Ярослав решил построить несколько городов и обвести Киев каменной стеной, а основные городские ворота называли как тогда, так и сейчас «Золотыми».
Внешняя политика Ярослава была направлена на то, чтобы укрепить авторитет Руси среди других стран и народов. Князь совершил несколько важных военных походов против Польши и Литовского княжества, а в 1036 году смог одержать полную победу над печенегами, которую так долго не могла обрести Киевская Русь. На месте этой битвы была построена церковь святой Софии.
Также во время правления князя Ярослава случилось последнее столкновение Руси и Византии. Результатом его стало подписание мирного договора, который был подкреплён династическим браком. Сын Ярослава (Всеволод) взял в жёны греческую принцессу Анну.
Кроме того, особенностью внутренней политики Мудрого было повышение грамотности среди населения Руси. Для этих целей строились училища, где мальчиков обучали церковному делу. Также во время правления князя переводились и переписывались греческие книги.
Основным достоянием реформ Ярослава стала «Русская правда» - первый сборник законов. Также при этом князе появился церковный свод законов «Номоканон» (Кормчая Книга).
У XVI ст. Німеччину, Англію, Францію, Нідерланди, скандинавські країни та країни центральної Європи охопив широкий суспільний рух проти католицької церкви — Реформація (від лат. reformatio — перетворення, виправлення). Представники цього руху заперечували верховну владу папи римського, чернецтво, більшу частину таїнств, догмат католицької церкви про можливість ння» віруючих «добрими ділами» (тобто, пожертвуваннями і молитвами), культ святих, ікони, обов´язкову безшлюбність духівництва, більшу частину католицької символіки тощо. На противагу цьому, висувалася вимога до національних церков, не підпорядкованих римській курії, проводити богослужіння рідною мовою. Джерелом віровчення послідовники реформаційного руху вважали саме лише Святе Письмо (Біблію) і відкидали Священний Переказ (рішення церковних соборів, вердикти римських пап).
Ідея реформації церкви «носилася у повітрі» в добу Гуманізму й Відродження так само, як ідеї відродження мистецтва й науки. Виразником цієї ідеї став чернець августинського ордену, син рудокопа Мартін Лютер. У 1517 р. Лютер представив до загального розгляду 95 тез проти папської влади. Він спалив папську буллу, що відлучала його від церкви. Ним був написаний для церкви новий катехізис.
Лютерівське вчення поширилося у Швеції, Данії, Франконії, Гессенських і Бранденбурзьких землях. Розпочалася війна протестантів з німецьким імператором Карлом V. Ця війна тривала з перервами до 1536 p., коли імператор змушений був укласти мирний договір у Нюрнберзі. З цього часу протестанти отримали громадянські права нарівні з католиками. Повстання Лютера стало сигналом до появи інших супротивників папської влади. Найзначнішими з них були Ульріх Цвінглі, Жан Кальвін та Філіп Меланхтон.
Релігійним наслідком Реформації у тих країнах, де вона перемогла, було утворення нових протестантських церков (в Англії, Шотландії, Нідерландах, Швейцарії, частині Німеччини, скандинавських країнах). Отже, діяльність Лютера спричинила до розколу в єдності західнохристиянського світу.
Протягом усього Середньовіччя церква відігравала визначальну роль у житті суспільства, ідеально вписуючись в панівний на Заході феодальний лад. Церковна ієрархія була повним віддзеркаленням світської ієрархії, подібно до того, як у світському феодальному суспільстві вибудовувались різні категорії сеньйорів і васалів — від короля (верховного сеньйора) до лицаря, так і члени кліру сходили вниз за феодальними ступенями від Папи (верховного первосвященика) до парафіяльного кюре. Як великий феодал церква в різних державах Європи володіла до 1/3 обсягу всієї оброблюваної землі, на якій використовувала працю кріпаків, застосовуючи ті ж методи й прийоми, що й світські феодали[1]. Узурпувавши таким чином готові форми феодального суспільства, отримуючи від них незліченні плоди, як організація, церква одночасно формувала ідеологію феодального суспільства, маючи завданням обґрунтування закономірності, справедливості та богоугодності цього суспільства. Монархи Європи, у свою чергу, йшли на будь-які витрати, щоб отримати від кліриків вищу санкцію на своє панування.
Феодальна католицька церква, що була ідейною санкцією середньовічного суспільства, могла існувати й процвітати доти, доки панувала її матеріальна основа — феодальний лад. Але вже в XIV-XV століттях, спочатку в Середній Італії і Фландрії, а з кінця XV століття і по всій Європі, почав формуватися новий соціальний клас, що поступово захопив у свої руки економіку, а потім почав прагнути до політичної гегемонії, — буржуазія. Новому класу, що претендував на панування, потрібна була нова ідеологія.