Після Полтавської битви значно посилився наступ на українську державність. Окрім прямого тиску, російська адміністрація, аби мати привід для втручання в українські справи, розпалювала ворожнечу між старшиною, гетьманом та простим населенням тощо.
Полтавська битва змінила політичну карту Європи. Перемога Петра І висунула Росію на одне з провідних місць у тогочасній європейській політиці. Міць Швеції та Польщі фактично було підірвано назавжди. Для України наслідки Полтавської битви виявилися вкрай несприятливими: російський уряд став на шлях ще більшого обмеження автономії Гетьманщини.
Царський уряд поставив собі за мету підпорядкувати господарське життя Гетьманщини економіці Росії та перетворити українські землі на надійне джерело своїх прибутків. Царські заходи насамперед стосувалися торгівлі.
На початку 18 ст. козацька Україна мала традиційно широкі торговельні зв’язки з Центральною та Західною Європою. Петро І своїми указами прагнув перекрити звичні торговельні шляхи, змусивши українські купецькі валки повернути до Росії.
Подібних заборон та обмежень уживав російський уряд і щодо ввезення в Україну чужоземних товарів. Такі заходи мали примусити українців купувати замість іноземних вироби молодої московської мануфактури.
Стримувала розвиток торгівлі й митна політика: встановлене на російсько-українських кордонах мито використовувалося не для збагачення української державної скарбниці, а надходило до Москви.
Персидская держава Ахменидов. Для управления таким огромным государством, включавшим множество стран с различным уровнем социально-экономического развития, необходимы были специальная структура государственного аппарата и организация внутренней жизни, которая была создана в результате проведения в конце VI в. до н. э. административно-финансовых реформ царя Дария I (522-486 до н. э.) .
Все государство было разделено на 20 административно-податных округов, называвшихся сатрапиями. Во главе каждого округа стоял сатрап, выполнявший гражданские функции. Армия каждого округа находилась в ведении военачальника, подчинявшегося непосредственно царю. Существовали также отдаленные провинции, в повседневную жизнь которых персидская администрация вмешивалась редко, осуществляя управление с местных правителей.
Дарий ввел новую систему государственных налогов: все сатрапии обязаны были платить серебром установленную для каждой из них подать, которая определялась с учетом оценки обрабатываемой земли. Для управления страной был создан большой центральный аппарат во главе с царской канцелярией, административным центром державы стал город Сузы (бывшая столица Элама)
Начиная с 1590 года в Бресте проходили соборы западнорусской Церкви. Их целью было наладить течение церковной жизни в неблагоприятных условиях, создавшихся для православных в объединённом польско-литовском государстве. Одной из наиболее острых проблем было приниженное положение православного русского епископата, который, с одной стороны, находился в зависимости от католической польской шляхты, с другой стороны, был ограничен правами патроната православного дворянства.
На соборе епископов в июне 1595 года был окончательно выработан текст ("артикулы") 33-х статей, содержащих условия, обращённые к римскому папе и Сигизмунду III, на которых епископат Киевской митрополии готов был признать церковные юрисдикции папства. В частности, согласно артикулам, Киевский митрополит должен был сохранить право ставить епископов митрополии без вмешательства Рима.
Киевская митрополия была формально подчинена римскому папе в соответствии с изданной папой Климентом VIII 23 декабря 1595 года апостольской конституцией. Изданная 23 февраля 1596 года тем же папой булла Decet Romanum Pontificem, адресованная митрополиту Рагозе, не предусматривала автономии для Киевской митрополии, но гарантировала уважение к восточной литургической традиции и невмешательство светских властей в епископские назначения.
Акт об унии был принят 9 октября 1596 года на Соборе, открывшемся 6 октября 1596 года в Бресте, на котором присутствовали митрополит Киевский Михаил Рагоза, епископы Луцкий, Владимиро-Волынский, Полоцкий, Пинский и Холмский, а также папские и королевские послы и ряд западнорусских епископов. Согласно составленной соборной грамоте, епископы перечисленных православных епархий признавали своим главой римского папу, принимали римско-католическую догматику, но сохраняли богослужение византийского обряда на церковнославянском языке.
Целью Брестской унии являлось обеспечение для высшего православного духовенства на территории Речи Посполитой положения, равного положению католического духовенства, а также ослабление притязаний Русского царя на земли Юго-Западной Руси.
Заключение Брестской унии привело впоследствии к созданию Украинской Греко-Католической церкви. Последователи унии, лица, придерживавшиеся греко-католического (униатского) исповедания, именовались "униатами", причём термин часто имел негативную коннотацию при употреблении иерархами Русской и Украинской православных церквей, а также в официальной советской историографии.
Після Полтавської битви значно посилився наступ на українську державність. Окрім прямого тиску, російська адміністрація, аби мати привід для втручання в українські справи, розпалювала ворожнечу між старшиною, гетьманом та простим населенням тощо.
Полтавська битва змінила політичну карту Європи. Перемога Петра І висунула Росію на одне з провідних місць у тогочасній європейській політиці. Міць Швеції та Польщі фактично було підірвано назавжди. Для України наслідки Полтавської битви виявилися вкрай несприятливими: російський уряд став на шлях ще більшого обмеження автономії Гетьманщини.
Царський уряд поставив собі за мету підпорядкувати господарське життя Гетьманщини економіці Росії та перетворити українські землі на надійне джерело своїх прибутків. Царські заходи насамперед стосувалися торгівлі.
На початку 18 ст. козацька Україна мала традиційно широкі торговельні зв’язки з Центральною та Західною Європою. Петро І своїми указами прагнув перекрити звичні торговельні шляхи, змусивши українські купецькі валки повернути до Росії.
Подібних заборон та обмежень уживав російський уряд і щодо ввезення в Україну чужоземних товарів. Такі заходи мали примусити українців купувати замість іноземних вироби молодої московської мануфактури.
Стримувала розвиток торгівлі й митна політика: встановлене на російсько-українських кордонах мито використовувалося не для збагачення української державної скарбниці, а надходило до Москви.