Статут Болеслава Кривоустого був покликаний захистити його синів від братовбивчих воєн, а тому кожен із них отримав у спадкове володіння окремий уділ. За старшим представником Пястів - сеньйором - закріплювався центральний уділ - Краківська, Серадзька й Ленчицька землі, східні райони Великої Польщі й частина Куявії, влада великого князя поширювалася також на я.
Центральний уділ включав обидві столиці: стару - Гнєзно, що залишилася резиденцією глави польської церкви, архієпископа Гнєзненського, й нову - Краків, до якої в середині XI ст. переїхав князівський двір. Крім великокнязівського уділу, старший з Пястів - Владислав - дістав у спадкове володіння особистий уділ - Сілезію.
Великий князь очолював військо, керував зовнішньою політикою, вирішував судові справи (у тому числі молодших Пястів, юніорів). Решту уділів Болеслав III передав іншим синам: Болеслав Кучерявий отримав Мазовію, Мешко Старий - Велику Польщу, Генріх - Сандомирську землю, яка після його передчасної смерті перейшла до наймолодшого сина - Казимира, народженого вже після смерті Болеслава.
Проте статут не виправдав надій, що на нього покладались, не відвернув політичної роздробленості Польщі. У діях представників правлячої династії, світської та духовної знаті перемогли відцентрові тенденції.
Вже перший сеньйор - Владислав II Вигнанець (1138-1146) - порушив Статут Кривоустого, зробивши спробу зберегти Краківський уділ за своїми наступниками й позбавити братів права брати участь в управлінні державою за принципом старшинства. Однак він зазнав поразки від молодших братів і назавжди покинув країну. Якийсь час Владислав II ще намагався повернути престол.
У 1157 р. йому вдалося схилити імператора Фрідріха Барбароссу до збройного походу на польські землі. Новий сеньйор Болеслав IV Кучерявий (1146-1173) визнав за краще присягнути імператорові й сплачувати данину.
Його наступник Мешко III Старий протягом 1173-1202 рр. чотири рази обіймав великокнязівський престол і тричі його втрачав. Як і його старший брат Владислав II, він зрештою назавжди покинув країну. Малопольська знать посадила на краківський престол Казимира II Справедливого (1177-1194), остаточно порушивши принцип сеньйорату. Право на верховну владу відтоді мав той, хто володів центральним (Краківським) уділом.
За Казимира ІІ феодальну роздробленість Польських земель юридичне оформив Ленчицький з'їзд у 1180 р. Намагаючись здобути підтримку в перетворенні Краківської землі на свій спадковий уділ, Казимир зробив значні поступки церкві й світським феодалам у питанні розширення їхніх прав на земельні володіння. І хоча постанови Ленчицького з'їзду неодноразово порушувалися наступниками Казимира, привілей 1180 р. відіграв велику роль у процесі оформлення феодального імунітету (права на землеволодіння) в середньовічній Польщі.
Рішення Ленчицького з'їзду вплинули й на зовнішньополітичний курс Польської держави. З того часу великий князь потрапив у майже цілковиту залежність від малопольських феодалів і його зовнішня політика відбивала саме їхні інтереси. Про це свідчили відмова Казимира II від активної політики на заході і його боротьба з Галицькою Руссю.
Одним из внутриполитических событий, произошедших в России в период 1682–1725 гг., было разделение власти между двумя российскими царями Иваном V и Петром I (Петром Великим) при наличии несовершеннолетия Ивана V. В этом событии участвовал Петр I.
Одним из поступков Петра I было принятие на себя титула самодержца, то есть установление абсолютной власти и отказ от традиционного места царя в системе сословий. Он также провел много реформ, таких как реформа административно-территориального деления, реформа вооруженных сил и создание новых отраслей промышленности. Основной его поступок в ходе участия в этом событии был введение в России западных обычаев, культуры и технологий, а также основание Санкт-Петербурга.
Влияние этого внутриполитического события на дальнейшую историю России было огромным. Петр I провел модернизацию России, то есть привел ее к уровню развития западных стран. Он совершил смену ориентиров у российского общества: средневековых на новые, европейские ценности и представления. Введение новых технологий и культуры позволило России стать более сильной и влиятельной в международных отношениях. Также Петр I расширил территорию России и создал мощный флот, что повлияло на дальнейшее укрепление государства и его роль в мировой политике.
Таким образом, внутриполитическое событие разделения власти между Иваном V и Петром I, произошедшее в период 1682–1725 гг., и поступки Петра I, особенно введение западных обычаев и преобразований в России, оказали огромное влияние на дальнейшую историю России, сделав ее сильнее и современнее.
Хороший вопрос! Чтобы полностью понять, почему служилые люди могли подчиняться царю безропотно и без жалованья, нужно обратиться к истории и общественным условиям того времени.
Во-первых, в средневековой и феодальной системах, в которых служилые люди жили, существовала иерархическая структура общества. Царь, как верховный правитель, обладал всей властью и контролировал государство. Служилые люди, будучи его подчиненными, исполняли его приказы и обязанности. Отказаться от выполнения приказа царя могло считаться предательством, что каралось очень строго.
Во-вторых, большинство служилых людей зависело от царя для своего выживания. Они получали землю или другие ресурсы от царя взамен за свою верность и службу. Без царя они не имели бы доступа к таким ресурсам и могли оказаться бездомными и обездоленными. Поэтому служилые люди могли испытывать страх потерять свои средства к существованию и безопасность.
Кроме того, религиозные убеждения и обычаи также могли оказывать влияние на служилых людей. Верность царю рассматривалась как верность Божьему дару, а не только просто политическая привязанность. Поэтому многие считали свою службу царю своим долгом перед Богом, и бросить эту службу было бы неправильно и неприемлемо.
Также стоит отметить, что социальное и образовательное развитие на тот период было ограничено. Школьное образование не было доступно всем служилым людям, поэтому они могли не иметь достаточно знаний или критического мышления, чтобы задавать вопросы или сомневаться в своей службе. Кроме того, цари обычно передавали свои требования через своих верных придворных или слуг, и не все служилые люди имели прямой доступ к царю для обсуждения своих проблем или недовольств.
В итоге, все эти факторы совместно могли приводить к тому, что служилые люди безропотно подчинялись царю и служили без жалованья. Они могли испытывать страх, зависеть от него для своего выживания, считать свою службу долгом перед Богом или просто отсутствовало критическое мышление и альтернативные возможности.
Важно понимать, что общественные отношения и ценности меняются на протяжении времени, и то, что раньше казалось нормальным или обязательным, может быть совсем иначе в современном мире.
Статут Болеслава Кривоустого був покликаний захистити його синів від братовбивчих воєн, а тому кожен із них отримав у спадкове володіння окремий уділ. За старшим представником Пястів - сеньйором - закріплювався центральний уділ - Краківська, Серадзька й Ленчицька землі, східні райони Великої Польщі й частина Куявії, влада великого князя поширювалася також на я.
Центральний уділ включав обидві столиці: стару - Гнєзно, що залишилася резиденцією глави польської церкви, архієпископа Гнєзненського, й нову - Краків, до якої в середині XI ст. переїхав князівський двір. Крім великокнязівського уділу, старший з Пястів - Владислав - дістав у спадкове володіння особистий уділ - Сілезію.
Великий князь очолював військо, керував зовнішньою політикою, вирішував судові справи (у тому числі молодших Пястів, юніорів). Решту уділів Болеслав III передав іншим синам: Болеслав Кучерявий отримав Мазовію, Мешко Старий - Велику Польщу, Генріх - Сандомирську землю, яка після його передчасної смерті перейшла до наймолодшого сина - Казимира, народженого вже після смерті Болеслава.
Проте статут не виправдав надій, що на нього покладались, не відвернув політичної роздробленості Польщі. У діях представників правлячої династії, світської та духовної знаті перемогли відцентрові тенденції.
Вже перший сеньйор - Владислав II Вигнанець (1138-1146) - порушив Статут Кривоустого, зробивши спробу зберегти Краківський уділ за своїми наступниками й позбавити братів права брати участь в управлінні державою за принципом старшинства. Однак він зазнав поразки від молодших братів і назавжди покинув країну. Якийсь час Владислав II ще намагався повернути престол.
У 1157 р. йому вдалося схилити імператора Фрідріха Барбароссу до збройного походу на польські землі. Новий сеньйор Болеслав IV Кучерявий (1146-1173) визнав за краще присягнути імператорові й сплачувати данину.
Його наступник Мешко III Старий протягом 1173-1202 рр. чотири рази обіймав великокнязівський престол і тричі його втрачав. Як і його старший брат Владислав II, він зрештою назавжди покинув країну. Малопольська знать посадила на краківський престол Казимира II Справедливого (1177-1194), остаточно порушивши принцип сеньйорату. Право на верховну владу відтоді мав той, хто володів центральним (Краківським) уділом.
За Казимира ІІ феодальну роздробленість Польських земель юридичне оформив Ленчицький з'їзд у 1180 р. Намагаючись здобути підтримку в перетворенні Краківської землі на свій спадковий уділ, Казимир зробив значні поступки церкві й світським феодалам у питанні розширення їхніх прав на земельні володіння. І хоча постанови Ленчицького з'їзду неодноразово порушувалися наступниками Казимира, привілей 1180 р. відіграв велику роль у процесі оформлення феодального імунітету (права на землеволодіння) в середньовічній Польщі.
Рішення Ленчицького з'їзду вплинули й на зовнішньополітичний курс Польської держави. З того часу великий князь потрапив у майже цілковиту залежність від малопольських феодалів і його зовнішня політика відбивала саме їхні інтереси. Про це свідчили відмова Казимира II від активної політики на заході і його боротьба з Галицькою Руссю.
Объяснение: