Бутурлин Александр Борисович -граф, русский военачальник, генерал-фельдмаршал и московский градоначальник, служивший при российских императорах в 18 веке. Бывают люди-кометы, они внезапно и ярко появляются на небосводе, заявляя о себе, и также быстро сгорают. Но бывают те, кто не фонтанирует идеями и не идет в лобовую атаку, а медленно, педантично и надежно выполняет данное ему поручение и, оттого заслуга его гораздо ценнее.
Именно ко второй категории можно смело отнести всю деятельность Александра Борисовича Бутурлина. Его отец, гвардейский капитан, участвовал в Северной войне и умер от ран, полученных в знаменитомсражении при Лесной.
По достижению двадцати лет, в 1714 году Александр записан рядовым в гвардейский полк. В 1716 году он поступает в открывшуюся морскую академию, где изучает множество наук, в том числе несколько иностранных языков. По окончании академии в 1720 году становится денщиком Петра I, сопровождает его в походах, принимает участие в сражениях и выполняет поручения, требующие секретности.
Достоинства Бутурлина позволяют ему стать приближенным Екатерины I, получить звание камергера и стать кавалером ордена св. Александра Невского. Результатом дворцовых интриг при восшествии на престол Анны Иоанновны, становится удаление Бутурлина от двора. Его отправляют в Украинскую армию воевать с крымскими татарами.
В 1741 году приведенная на престол гвардейским переворотом Елизавета Петровна, назначает Бутурлина главнокомандующим в Малороссии, и он приводит к присяге Всероссийской императрице военных, чиновников, казаков и духовенство. Новая императрица производит Бутурлина в генерал-аншефы, делает московским губернатором, всячески осыпает милостями, постоянно повышая в воинских чинах.
Справедливости ради надо отметить, что Бутурлин, будучи хорошо образованным человеком, отличным интендантом, исполнительным и честным администратором, никогда не командовал крупными войсковыми соединениями во время военных компаний. Не смотря на это, императрица награждает его орденом св. Андрея Первозванного, а в 1756 году Александр Борисович получает чин генерала-фельдмаршала.
Семилетняя война, в которой неудачно принимает участие Россия, в самом разгаре. Происходит череда смен главнокомандующих и в сентябре 1760 года императрица Елизавета Петровна назначает фельдмаршала Бутурлина главнокомандующим русской армии, которая осуществляла боевые действия против Пруссии. Бутурлин начал свои действия в должности главнокомандующего армии с того, что у него всегда получалось хорошо – с наведения порядка в войсках и очень в этом преуспел.
Армии предстояло зимовать в разоренной войной стране. Поэтому надо было позаботиться о провианте и здоровье личного состава. Оставив в Померании один корпус, основные войска Бутурлин переводит в более удобный для зимовки район. Главнокомандующий усиливает дисциплину офицеров и генералов, отменив отпуска на время военных действий, так как отсутствие постоянного командного состава отрицательно сказывалось на личном составе.
Фельдмаршал заботился о здоровье солдат, требуя, чтобы их размещали в подходящих для нормального проживания условиях и обеспечивали положенным провиантом. По приказанию главнокомандующего был произведен ремонт и реорганизация конного состава и обоза. Во время зимовки армии Бутурлин показал себя как опытный и толковый администратор.
В начале мая 1761 года Бутурлин получил приказ нанести совместно с австрийской армией окончательный удар по армии короля Фридриха, чтобы закончить войну, которая стала для России изнурительной. Личная неприязнь ли, нежелание подчиняться амбициозному и нетерпеливому австрийскому полководцу барону Лаудону или природная осмотрительность, основательность и неторопливость фельдмаршала Бутурлина, надолго задержала русские войска на зимних квартирах.
Кроме того, он не захотел по плану австрийцев нанести прусской армии лобовой удар, а предпочел тактику изматывания противника, нанося удары по его тылам. Это позволило некоторым обвинить Бутурлина в трусости и донести на него тяжело больной Елизавете.Фельдмаршал был отозван из армии, но в Петербурге к его приезду уже был новый император, который заключил мир с Фридрихом и все потери России оказались, практически, напрасными. Вступившая на престол Екатерина II относилась к Бутурлину с уважением и наградила за верную службу грамотой и шпагой, осыпанной бриллиантами.
Перший похід монголів на Русь. Трагедія на річці Калка. На початку ХІІІ ст. в монгольських степах під владою Чинґісхана постала могутня держава, яка, як вам уже відомо з курсу всесвітньої історії, протягом 1207—1222 рр. підкорила Південний Сибір, Північний Китай, Середню Азію та Закавказзя.
Наприкінці другого десятиліття ХІІІ ст. монгольські хани почали готуватися до вторгнення в прикаспійські та Причорноморські степи, у яких панували основні вороги монголів — половці. Для розвідування шляху до вторгнення через Кавказ було направлено 30-тисячне військо під керівництвом найдосвідченіших полководців Чинґісхана Субедея і Джебе.
У 1222 р. монгольське військо несподівано для половців здолало Кавказькі гори й опинилося в них у запіллі. Половецькі хани, зібравши сили, дали монголам бій на березі річки Сіверський Донець, але зазнали поразки. Потім монголи рушили до Криму, де захопили венеціанську фортецю Судак.
Тим часом тесть галицького князя Мстислава Удатного половецький хан Котяк звернувся по до до руських князів: «Якщо не до нам, будемо ми сьогодні порубані, а вас назавтра порубають». Мстислав доклав багато зусиль, щоб об’єднати руських князів для протидії монголам. На з’їзді князів у Києві було вирішено дати монголам бій у половецьких степах.
2. Монголо-татарська навала на Північно-Східні князівства. Після десятирічної перерви в 1235 р. монголи почали готуватися до завойовницького походу на Захід. Як свідчать іранські джерела, нащадки Чинґісхана, «досягши загальної згоди, пішли війною на руських». Очолив Великий західний похід хан Батий (Бату). Монгольська армія була добре навченою й дисциплінованою. Її основу складала важка кіннота. До армії також увійшли загони підкорених племен (одним із них були татари — саме тому руські літописці назвали це військо монголо-татарським). Монгольське військо також мало велику кількість різних метальних і стінобитних машин, якими опікувалися китайські інженери.
Після розгрому Волзької Болгарії перший удар монголів на початку зими 1237 р. припав на Рязанське князівство. Батий, пославши до рязанських князів Юрія та Олега послів, вимагав, щоб йому дали «десятину» — десяту частину людей, майна і зброї. Князі відмовилися виконувати їхні умови. Не маючи підтримки, рязанські князі почали діяти самостійно. Княжа дружина у відчайдушному бою зустріла ворога на кордоні князівства, але була здолана. Після цього монголи взяли в облогу Рязань, яка чинила опір шість днів. Монгольське військо, увірвавшись до міста, учинило жорстоку різанину, нищачи все на своєму шляху. Унаслідок цього князі та їхні родини загинули, місто було знищено вщент. Проте рязанці не припинили опору. Загін воєводи Євпатія Коловрата ще довго завдавав відчутних ударів монголам, здійснюючи стрімкі набіги.
3. Падіння Переяславського та Чернігівського князівств. Узимку 1239 р. монголи продовжили свій похід руськими князівствами. На цей раз він був спрямований проти Переяславського і Чернігівського князівств. Здолавши оборонну лінію проти кочовиків на кордоні Переяславського князівства, монголи підійшли до стольного міста. Переяслав мав сильні укріплення. Крім того, оборону міста зміцнювали водяні перешкоди, що оточували місто,— річки Трубіж і Альта та рів між ними. Очолив оборону міста єпископ Симеон. Незважаючи на відчайдушний опір, 3 березня 1239 р. місто впало. Як свідчить літопис, ворог узяв місто «списом, вибив його увесь, і церкву архангела Михаїла сокрушив... І єпископа, преподобного Симеона, вони убили».
Восени 1239 р. монголи підступили до Чернігова. Чернігівський князь Мстислав Глібович дав бій монголам під стінами міста. У запеклій битві «переможений був Мстислав, і безліч із воїнів його побито було». Князь із рештою дружини був змушений рятуватися втечею. 18 жовтня вороги ввірвалися до міста, пограбували і спалили його. Далі монголи зруйнували Глухів, Путивль, Вир, Рильськ та інші міста.
Наприкінці року монгольське військо підійшло й до Києва, але не наважилося на його штурм і відійшло в степ.
Того ж року монголи здійснили вдалий похід у Крим, підкоривши його східну частину, обклали даниною велике місто Судак.
4. Оборона Києва. Монголо-татарська навала на Галицько-Волинську державу. У 1240 р. Батиєва навала докотилася до Галицько-Волинського князівства, яке щойно було об’єднано під владою Данила Романовича (Галицького). Саме перед монгольським наступом до володінь Данила було приєднано Київ, управління яким було доручено тисяцькому Дмитру, талановитому і хороброму воєначальнику.
д)Тохтамыша