Поняття «українське національно-культурне відродження» відображає процес становлення і розвитку культурно-освітнього та громадсько-політичного життя України протягом кінця XVІІІ - початку XX ст. Українське національне відродження розпочалося на східноукраїнських землях в кінці XVІІI ст. Воно стимулювалося, з одного боку, природними процесами загальнокультурного розвитку, з іншого - необхідністю протидії упосліджувальній політиці російського царизму.
Объяснение:
Тяжке політичне, соціально-економічне становище, культурний занепад викликали «захисну реакцію», що проявилася у цілому комплексі подій і явищ, які свідчили про засвоєння частиною інтелігенції і значне поширення в масах національної свідомості, активізацію українського національного руху в усіх його формах, як спочатку культурницько-просвітніх, так згодом і політичних, про розвиток усіх галузей культурного життя українців. Втративши будь-яку надію на державне опертя і підтримку в процесах культурного розвитку, діячі української культури були поставлені в умови постійного доведення чинності національної культури в її суто етнічному розумінні. Етнографізм за цих обставин мусив стати і став визначальною рисою формування нової української культури. Пізніше це мало свої негативні наслідки у галузі виховання національної еліти і в справі політичної реалізації національних прав українців, однак прийнятної альтернативи етнографізму протягом довгого часу просто не було.
Через те що Україна перебували у складі католицькою Польщі, влада якої поширювала, власне, католицтво за до мереж колегій і друкарень, становище Української православної церкви було вкрай складним.
Теж нелегкими були і зовнішні фактори для Української православної церкви.
В 1453 році Константинополь був захоплений турками-османами, отже, була втрачена можливість впливати на православну церкву з боку Візантії, що була теж православною.
В 1589 році Московський Патріархат був визнаний Константинопольським Патріархатом, надання його главі титулу Патріарха Московського та всієї Русі, що занепокоїло українських церковних діячів.
З ці всі вище згадані аспектами все частіше підштовхували українських церковних діячів до об'єднання з римо-католицькою церквою, яке відбулося в 1596 році.
Проте почали формуватися національно-релігійні громадські об'єднання міщан при православних церквах, які називалися братствами. Братчики, тобто члени об'єднання, розгорнули широку культурно-просвітницьку діяльність: створювалися бібліотеки, відкривалися друкарні та школи. Також вони забезпечували храми книжками, іконами, свічками тощо.
Отже, не дивлячись на всі труднощі, які з'явилися перед Українською православною церквою, її народ, тобто українці, змогли зберегти свою віру, несучи її крізь віки.