Відповідь:
Українці (протягом ХІХ ст. послуговувалися етнонімами «руські», «русини»,
«малороси») були автохтонним населенням переважної частини сучасної України. Ареал їхнього розселення, змінюючись у різні історичні епохи відповідно
до політичних обставин, загалом охоплював величезну територію від Сяну до Дону.
Реформи другої половини ХІХ ст. окреслили якісно нові обставини буття
штетлу, зробивши декілька помітних проломів у кількасотлітньому мурі традиційної єврейської громади, відкривши її зовнішнім впливам і розширивши межі
щоденних контактів з оточуючими (поки що також традиційними за змістом
свого життя) етнічними громадами. Найбільшу з них пробив закон про загальну
військову повинність (1874 р.). Офіційне скасування кагалів, монополізація державою судових і фіскальних функцій пришвидшили розмивання традиційного
сере до вища штетлу.
У 1872 р., за указом 1866 р. про скасування магістратів і ратуш, утратили свої
адміністративні привілеї й ніжинські греки. І нарешті, в 1874 р. запровадили загальний військовий обов’язок. Таким чином, ліквідацію громадянських привілеїв
колоністів було завершено.
Протягом 1860–1870-х років конфігурація місцевої гілки влади зазнала докорінних змін. Принципово новими органами влади стали земства, які успадкували
функції казенної палати, приказу громадської опіки, будівельної, народного продовольства, шляхової комісій, особливого присутствія по земських повинностях.
Міським думам повністю передали комунальне господарство. Нові органи місцевого самоврядування діяли як на станових принципах (зі збереженням привілеїв дворянства), так і на нових для імперії принципах виборності, розподілу
розпорядчих і виконавчих повноважень, колегіальності, самоврядування. Земська
реформа на Правобережній Україні запроваджувалась із запізненням і частково,
Міське положення (1870 р.) вводилося тільки в Києві законом від 29 квітня 1875 р.
Воно поширювалося в кожному місті з індивідуального дозволу міністерства
внутрішніх справ. Земське положення 1864 р. на Правобережжі набуло чинності
в 1911 р. У ході Великих реформ зросла вага виборної служби. Положення про
місцеве врядування збільшило коло учасників виборчого процесу. Положення
1890 р. скасувало виборчий принцип для управи, що відображало прагнення
державної машини цілковито підпорядкувати собі діяльність земств.
Реформування 1860–1870-х років стало висхідною точкою руйнування етнічної гомогенності колишніх колоністських округів. Протягом декількох десятиріч
Південна Україна з малоосвоєної околиці Російської імперії перетворилася на
район бурхливого промислового й аграрного розвитку*. Розбудова залізничної
мережі, що зв’язала південноукраїнські порти з хліборобними губерніями, значні
іноземні капіталовкладення в Донбас і Криворіжжя започаткували епоху трудових міграцій, яка змінила етнічне обличчя низки регіонів до невпізнанності. В другій
половині ХІХ ст. російська мова перетворюється на мову міжетнічного спілкування в Україні, жодна з мов не спроможна була конкурувати з нею, оскільки
остання була мовою державних структур, земських навчальних закладів, науки,
преси й високої культури. Мови етнічних громад витіснялися на периферію
побутового вжитку. За культурами етнічних громад міцно закріплюється тавро
меншовартості. Низка етнічних громад втратили націо нальну писемність (так було, зокрема, з маріупольськими греками). Деякі народи існували, не маючи
писемної традиції (молдавани, гагаузи, цигани тощо). Потужний тиск російської культури пришвидшив розмивання нечисельних міських громад. Швидко
русифікуються ніжинські, полтавські греки, надзвичайно складно було зберігати
націо нальні традиції одеським та київським.
Режим Цезаря был не чем иным, как суммой отдельных мероприятий (пусть порой очень своевременных, даже имевших важное государственное значение) , но отнюдь не системой и, строго говоря, не «режимом» . Проблема Цезаря, была вовсе не в «тирании» , или «идеальной монархии» , в большей степени это была проблема в подготовке почвы для новой политической системы.