К началу образования Тюркского каганата Китай не представлял собой единое политическое целое. На севере Китая образовалось два государства Чжоу и Ци. Оба они были под впечатлением разгрома жуаньжуанов тюрками и завоеванием ими степи. Оба китайских государства стремились иметь хорошие отношения с тюрками. Тюрки стали получать от них богатые подарки, им предоставлялась возможность приграничной торговли. Чжоу, например, каждый год при кагане Мугане (553-572и гг.) поставляло тюркам 100 000 кусков шелка. Кроме того, Чжоу должно было оказывать пышный прием послам тюрков. Тюрки продавали лошадей китайцам, часто меняли их на шелк. Есть сведения, что в 553 г. тюрки пригнали к границе Китая 50 000 лошадей на продажу. Правители Ци не отставали от Чжоу в деле подкупа знати тюрок. Оба государства опасались, что тюрки могут оказаться союзниками одного из них. Каган использовал эту ситуацию в свою пользу. Известно, что тюркские воины выступали союзниками Чжоу и участвовали в атаках на Ци. Каган говорил: «Только бы на юге два мальчика были покорны нам: тогда не нужно бояться бедности».
Объяснение:
Концепция внешней политики Российской Федерации (далее — Концепция) — система взглядов на содержание, принципы и основные направления внешнеполитической деятельности России.
Настоящая Концепция дополняет и развивает положения Концепции внешней политики Российской Федерации, утвержденной Президентом Российской Федерации 28 июня 2000 г.
Основу настоящей Концепции составляют Конституция Российской Федерации, федеральные законы, общепризнанные принципы и нормы международного права, международные договоры Российской Федерации, нормативные правовые акты Российской Федерации, регулирующие деятельность федеральных органов государственной власти в сфере внешней политики, а также Концепция национальной безопасности Российской Федерации, Военная доктрина Российской Федерации и другие аналогичные документы.
Эволюция международных отношений в начале XXI века и укрепление России потребовали по‑новому взглянуть на общую ситуацию вокруг нее, переосмыслить приоритеты российской внешней политики с учетом возросшей роли страны в международных делах, повышения ее ответственности за происходящее в мире и открывшихся в связи с этим возможностей участвовать не только в реализации международной повестки дня, но и в ее формировании. В международной обстановке, наряду с позитивной тенденцией — укреплением позиций Российской Федерации на международной арене, проявились и негативные тенденции, которые необходимо учитывать при проведении внешнеполитического курса России на конкретных направлениях.
В соответствии с высшим приоритетом национальной безопасности — защитой интересов личности, общества и государства — главные внешнеполитические усилия должны быть сосредоточены на достижении следующих основных целей:
обеспечение безопасности страны, сохранение и укрепление ее суверенитета и территориальной целостности, прочных и авторитетных позиций в мировом сообществе, в наибольшей мере отвечающих интересам Российской Федерации как одного из влиятельных центров современного мира и необходимых для роста ее политического, экономического, интеллектуального и духовного потенциала;
создание благоприятных внешних условий для модернизации России, перевода ее экономики на инновационный путь развития, повышения уровня жизни населения, консолидации общества, укрепления основ конституционного строя, правового государства и демократических институтов, реализации прав и свобод человека и, как следствие, обеспечение конкуренто страны в глобализирующемся мире;
воздействие на общемировые процессы в целях установления справедливого и демократического миропорядка, основанного на коллективных началах в решении международных проблем и на верховенстве международного права, прежде всего на положениях Устава ООН, а также на равноправных и партнерских отношениях между государствами при центральной и координирующей роли ООН как основной организации, регулирующей международные отношения и обладающей уникальной легитимностью;
формирование отношений добрососедства с сопредельными государствами, содействие устранению имеющихся и предотвращению возникновения новых очагов напряженности и конфликтов в прилегающих к Российской Федерации регионах и других районах мира;
поиск согласия и совпадающих интересов с другими государствами и межгосударственными объединениями в процессе решения задач, определяемых национальными приоритетами России, создание на этой основе системы двусторонних и многосторонних партнерских отношений, призванной обеспечить устойчивость международного положения страны к колебаниям внешнеполитической конъюнктуры;
всесторонняя защита прав и законных интересов российских граждан и соотечественников, проживающих за рубежом;
содействие объективному восприятию Российской Федерации в мире как демократического государства с социально ориентированной рыночной экономикой и независимой внешней политикой;
поддержка и популяризация в иностранных государствах русского языка и культуры народов России, вносящих уникальный вклад в культурно-цивилизационное многообразие современного мира и в развитие партнерства цивилизаций.
II. Современный мир и внешняя политика Российской Федерации
Современный мир переживает фундаментальные и динамичные изменения, глубоко затрагивающие интересы Российской Федерации и ее граждан. Новая Россия, встав на твердую почву национальных интересов, обрела полноценную роль в глобальных делах.
Стираются различия между внутренними и внешними средствами обеспечения национальных интересов и безопасности.
В этих условиях внешняя политика становится одним из важнейших инструментов поступательного развития страны, обеспечения ее конкуренто в глобализирующемся мире.
Після смерті Леніна у 1924 році, розпочалася боротьба між його наступниками за лідерство в партії. Спочатку трійка союзників Сталін, Зінов'єв та Каменєв позбавилася Лева Троцького. Потім Сталін, разом іншою трійкою союзників, Бухаріним, Риковим та Томським, розібралися з Зінов'євим та Каменєвим. Потім Сталін розправився з Бухаріним, Риковим та Томським. І так до кінця життя. Радянський Союз чекала важка і болісна епоха утвердження тоталітарного режиму.
Один з перших в Україні був політичний процес у справі "Спілки визволення України" (СВУ), за яким на лаві підсудних опинилося 45 осіб, в основному представники української інтелігенції. Їх звинувачували в підготовці терористичних актів, у шкідництві, намаганні повалити радянську владу, відокремити Україну від СРСР, сприянні іноземній інтервенції в Україні. Це був справжній політичний спектакль над невинними діячами української культури. Всі звинувачення ґрунтувалися на зізнанні підставних свідків, які перебували на лаві підсудних. Ніяких документальних, речових доказів, які підтверджували б існування СВУ, суд не одержав. За вироком суду "члени СВУ" отримали різні строки ув’язнення, але і після цього "філіали СВУ" продовжували розкривати ДПУ в інших містах України, що спричинило нові хвилі репресій.
Новий виток репресій почався у 1933 році. Приховати таке масштабне лихо, як голод і смерть мільйонів людей, було не можливо, тому влада намагалася відвести від себе можливі звинувачення і перекинути їх на "шкідників" - перед усім фахівців сільського господарства.
Так наприкінці 20-х на початку 30-х років, в умовах утвердження тоталітаризму, в партійно-державній політиці намітилося посилення репресивних заходів щодо інтелігенції. На думку влади, інтелігенція старої генерації вже виконала свою місію. Промисловість була відбудована, індустріалізації потребувала людей нового типу, з психологією, яка не передбачала сумнівів щодо доцільності партійно-державних директив, а виявляла готовність виконувати їх будь-якою ціною. До того ж політика підготовки кадрів технічної інтелігенції, в основі якої був класовий принцип, дала свої результати. Серед кадрів технічної інтелігенції стало менше спеціалістів старої генерації, збільшилась кількість "молодих інженерів".
Посилення тоталітарного режиму передбачало ліквідацію верст населення, які могли критикувати існуючий лад. Владі не потрібна була інтелігенція як носій демократичних традицій. Їй необхідні були люди, які повністю підтримували б її політику, не розмірковуючи щодо її доцільності.
Найжорстокішим щодо репресій був 1937 рік. Суттєво змінилася спрямованість репресій. Якщо наприкінці 20-х – на початку 30-х років вони, в основному були спрямовані проти непманів, "куркулів", старої інтелігенції, то у 1935-1936 р. р. – проти учасників колишньої опозиції, ухилів, небільшовистських партій. З 1937 року репресії захопили широкий загал партійних радянських працівників, командний склад армії, господарників.
Объяснение: