Особливо важким було політичне і соціально – економічне становище українських земель, які опинились в 20-х–30-х роках у складі Польщі, Румунії, Чехословаччини (приблизно7 млн. українців). Найбільша кількість українців (5 млн. осіб) проживала на території загарбаній Польщею: Східна Галичина, Західна Волинь, Полісся, Холмщина та Підляшшя. Польський уряд обіцяв країнам Антанти, що забезпечить права національних меншин, надасть Галичині автономію, проте зразу ж забув про свої обіцянки. Більше того, уже в 1924 p. прийняв закон, яким забороняв користуватися українською мовою в урядових установах і органах самоврядування. Більшість українських шкіл було переведено на двомовне навчання (фактично польськомовне). В Львівському університеті було закрито українські кафедри, кількість українців у ньому становила не більше 5–10 %.Відбувалася колонізація українських земель польськими осадниками (переселенці з Польщі, насамперед колишні військові, яким уряд роздавав кращі землі). За законом від 17 грудня 1920 р. вони могли безкоштовно отримати з державного фонду до 45 га землі. Лише протягом 1921-1922 р. осадникам було роздано під колонізацію, зокрема: на Волині – 112 тис. га, на Поліссі – 113 тис. га, у Східній Галичині – майже 200 тис. га. До 1938 p. їх прибуло в села 200 тис., крім того у міста – 100 тисяч. Вони займали посади дрібних чиновників, поліцаїв, поштових і залізничних працівників тощо.Необхідно врахувати і те, що в економічному відношенні західноукраїнські землі були аграрними колоніями Польщі, які постачали сировину і дешева робочу силу. Польські владні структури посилили гоніння на православну церкву, яка на Волині, Поліссі і Холмщині була основною опорою української національної самобутності. 190 православних храмів було зруйновано, понад 150 – передано католикам і уніатам. Із 380 православних церков, що були на Волині до 1914 р., залишилось лише 51.
У пошуках кращої долі тисячі українців емігрували за кордон.
Українські зелі розглядались як аграрний сектор
Объяснение:
Проводилася політика румунізації українського населеня.
кщо порівнювати усі чотири держави, у складі яких жили українці в міжвоєнний період, українцям Румунії велося найгірше. Румуни провадили щодо національних меншин політику культурної асиміляції: розглядали їх як румунів, які чомусь забули про це. Румунська мова стала єдиною в освіті, управлінні і навіть церкві. До 1928 року на Буковині діяв надзвичайний стан і було обмежено політичну діяльність. Румунський уряд, подібно польському, сприяв переселенню румунів в регіони населені українцями. Навіть українські прізвища міняли на румунський лад.
Зрозуміло, що така політика румунського уряду створила благодатний ґрунт для поширення серед українців націоналістичних та комуністичних ідей.
8 апреля 1820 года греческий крестьянин по имени Йоргос (насчет фамилии источники путаются: то ли Кентротас, то ли Боттонис) раскопал вблизи своей деревни на острове Милос (Эгейское море) что-то удивительное. Находка представляла собой статую женщины, скорее всего, богини, в которой позднее искусствоведы опознали Афродиту (она же – Венера).
2-метровую статую изваяли с большим мастерством и было понятно, что ее ценность намного выше 350 франков, которые запросил за находку Йоргос у потенциальных покупателей. Но таких денег не нашлось даже у консула Франции, чей "офис" базировался на острове. Кроме того, нужно было еще получить специальное разрешение в Стамбуле (Греция тогда была под властью турок) на вывоз ценности – а связываться с бюрократами не хотелось
думаю правильно