Намагаючись взяти реванш за поразку під Сталінградом, перехопити стратегічну ініціативу, вермахт у липні 1943 р. почав небувалий за силою наступ на Курській дузі. Курська битва (5 липня — 23 серпня 1943 р.) була однією з вирішальних подій Великої Вітчизняної й другої світової війни. У ході оборони, а потім і контрнаступу радянські війська розгромили близько ЗО дивізій, зокрема сім танкових і моторизованих. Перемога під Курськом закріпила корінний перелом у ході війни. Після неї вермахт уже неспроможний був успішно наступати.
Серед солдатів і офіцерів багатьох національностей мужність та стійкість у цій битві виявили й воїни-українці. На другий день наступу фашистів на Курській дузі, 6 липня 1943 р., сержант В. Ф. Черненко з 203-го стрілецького полку вогнем з кулемета знищив кілька десяків гітлерівців. А коли прорвалися ворожі танки, він, обв'язавши себе гранатами, кинувся під один із них. В. Ф. Черненку посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. У жорстоких повітряних боях за панування в курському небі відкрив свій рахунок збитим літакам уродженець Сумщини льотчик І. М. Кожедуб, знищивши дев'ять ворожих стерв'ятників. Удостоєний у ті дні звання Героя Радянського Союзу, І. М. Кожедуб пізніше став тричі Героєм Радянського Союзу. Усього в ході Курської битви ЗО воїнів-українців отримали це почесне звання.
Перемога під Курськом створила умови для широкого наступу Червоної армії на всьому південному крилі радянсько-німецького фронту. Успішно діяли війська Степового фронту на харківському напрямку. Вони охопили місто з трьох боків і в ніч на 23 серпня 1943 р. почали його штурм. Харків було, нарешті, визволено. Долаючи впертий опір противника, війська Центрального фронту форсували Десну і 21 вересня визволили Чернігів, а частини Степового фронту 23 вересня вибили німців з Полтави.
Жорстокі бої розгорнулися у Донбасі. О 6-й годині ранку 18 серпня ураганний вогонь тисяч гармат і мінометів сповістив про перехід радянських військ у наступ проти угруповання німецьких військ, які створили сильну оборону по річці Міус, так званий "Міус-фронт". Годину п'ятнадцять хвилин смертоносний вогонь бушував на позиціях німців, які вважалися неприступними. Рішучі дії радянських воїнів врятували багато міст і сіл, промислових об'єктів від цілковитого знищення, хоч окупанти, виконуючи директиву про тотальне зруйнування Донбасу, все-таки встигли завдати величезних втрат. Нарощуючи темпи наступу, Червона армія 8 вересня вигнала ворога з обласного центру Сталіно (тепер Донецьк), а 22 вересня завершила очищення від нього Донбасу.
Визволивши сільськогосподарські райони Лівобережної України і промисловий комплекс Донбасу, в другій половині вересня 1943 р. радянські війська вийшли до середньої течії Дніпра на 750-кілометровому фронті. Твердячи, що на берегах Дніпра вирішується доля Німеччини, гітлерівці намагалися підготувати тут рубежі, щоб тримати стратегічну оборону. "Швидше Дніпро потече назад, ніж росіяни подолають його",— самовпевнено заявляв Гітлер.
21 вересня першими подолали водну перешкоду південніше Києва війська 13-ї армії. У районі Великого Букрина почали переправлятися танкісти 3-ї гвардійської танкової армії. Одночасно Дніпро був форсований на ділянці Дніпропетровськ — Запоріжжя, в районі Канева і Кременчука.
Воїни багатьох національностей під час битви за Дніпро виявили мужність і героїзм в ім'я свободи українського народу. Тими днями країна дізналася про подвиг чотирьох юнаків-розвідників В. М. Іванова, В. А. Сисолятіна, М. Є. Петухова та І. Д. Семенова, які першими форсували Дніпро. Першими ж у цій операції вони були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.
Армії допомагали тисячі місцевих селян. Мати двох воїнів Червоної армії О. П. Тригуб на човні ночами переправляла під вогнем ворога бійців 240-ї стрілецької дивізії. Так само рибалка Д. С. Левковець та його дружина протягом трьох діб без сну та відпочинку перевезли на своєму човні десятки десантників.
Указом от 6 декабря 1696 г. руководителями посольства ("великими послами") были назначены генерал-адмирал Ф.Я. Лефорт, глава Посольского приказа Ф.А. Головин[1], думный дьяк П.Б. Возницын[2]. 2 марта 1697 г. из Москвы выехал передовой отряд, а 9 марта великие послы, при которых находился сам Петр I, ехавший в свою первую заграничную поездку под именем урядника Преображенского полка Петра Михайлова. В составе посольства вместе со свитой и прислугой находилось более 250 человек, в том числе 35 волонтеров, направленных на учебу за границу.
Проехав через шведские владения в Прибалтике, Великое посольство прибыло 8 апреля в Митаву (столицу герцогства Курляндии), где Петр I провел переговоры с герцогом Фридрихом Казимиром. 2 мая на корабле "Св. Георгий" посольство было перевезено в Кенигсберг. По предложению бранденбургского курфюрста Фридриха III между ним и Петром I было заключено устное соглашение о союзе.
22 июня посольство из порта Пилау отплыло в Голландию. 16 августа состоялся торжественный въезд русских послов в Амстердам (Петр I и 18 волонтеров, опередив основной состав посольства, прибыли в этот город еще 7 августа), а 17 сентября того же года - в Гаагу. Переговоры послов с правительством этой страны, несмотря на дружественные встречи Петра I с голландским штатгальтером и английским королем Вильгельмом III Оранским, оказались малорезультативными. Представителям России было отказано в предоставлении голландской субсидии, и они вынуждены были ограничиться закупкой военного снаряжения и наймом на службу специалистов.
16 мая 1698 г. посольство покинуло Голландию, отправившись в Австрию. Опередив послов, Петр I побывал в столице Саксонии Дрездене, где встретился с саксонским курфюрстом и королем Польши Августом II. В Вену русские послы прибыли 11 июня. Переговоры, начавшиеся в предместье австрийской столицы г. Штокерау, также были безрезультатными. Русским представителям не удалось предотвратить наметившегося сближения своих союзников Австрии и Венеции с Турцией. Во многом бессмысленная теперь поездка Великого посольства в Венецию была окончательно сорвана полученным 15 июля сообщением о новом стрелецком восстании в России. Петр I немедленно выехал в Москву. Вслед за ним туда направилось и все посольство.
Великое посольство не достигло своей главной цели - заключения нового антитурецкого соглашения. Этому воспрепятствовала сложившаяся в то время в Европе обстановка – близившееся начало войны за Испанское наследство. Однако в ходе этой дипломатической миссии русский царь смог выявить приоритеты европейской политики и найти союзников для борьбы со Швецией за южное и восточное побережья Балтийского моря.
автор статьи Волков В.