Переселение уйгуров и дунган в Семиречье началось осенью 1881 г. и продолжалось до 1884 г. Более чем для 45 000 уйгуров и 5000 дунган, оставивших родные земли, новым местом обитания стал Семиреченский край и Северный Киргизстан. В Семиречье дунгане и уйгуры поселились рядом с казахами, русскими и украинцами.
это на вопрос "какие земли достались уйгурам и дунганом"
Що стосується Буковини, то румунська влада на її території з 1918 по 1928 роки запровадила військовий стан; наступне десятиліття було відносно ліберальним; нарешті, у 1938 році в Румунії до влади приходять військові, котрі запроваджують жорстке авторитарне правління. Відповідно і політична діяльність на Буковині існувала головним чином за ліберального періоду. Помірковані сили під проводом Володими-
ра Залозецького утворили Українську національну партію, розпущену з початком військового правління. У середині 30-х років нечисленні групи національно-революційного спрямування об'єдналися під керівництвом Ореста Зиба.чинського, Петра Григоровича та Дениса Квітковського. Після 1938 року національно-революційні групи змогли завдяки гарній конспірації продовжити свою діяльність. Існували на Буковині також і комуністичні гуртки, проте в них фактично не було українців.
Інша ситуація склалася на Закарпатті. У 1918 році лідери українських сил Закарпаття погодилися на включення цієї території на правах автономії до Чехословацької держави (проте реально ця автономія була здобута дуже нескоро). Демократична республіка, яка встановилася тут, була найпоступові-шою з усіх новоутворених держав Східної Європи. Як наслідок, темпи прогресивних змін у житті українців Закарпаття були вищими, ніж будь-де на інших українських землях - від Дону до Сяну. У Чехосло-ваччині не проводилося придушення національно-культурних прагнень українців; навпаки, різко зросла кількість навчальних закладів, у тому числі з українською мовою викладання, кількість культурницьких організацій.
В умовах демократичної конкуренції українські організації гуртувалися в трьох таборах: русофільському, який мав традиційно сильні позиції ще з другої половини XIX століття; русинському, котрий обстоював існування окремої нації й очолювався головним чином мадяризованими священиками, що приховували свої симпатії під машкарою русинського локалізму; та українофільському, що привертав симпатії передусім молоді. У вільному змаганні з іншими таборами українофіли здобули підтримку абсолютної більшості інтелігенції Закарпаття. Товариство та», організація українських скаутів «Пласт», Асоціація українських вчителів та інші організації мали великий вплив у цьому регіоні. Проте значна кількість українофілів, зачарована радянською пропагандою, схилилася на прорадянсь-кий та прокомуністичний бік, хоча і не оформлювала організаційно свої уподобання. Водночас існували і симпатики ідеології інтегрального націоналізму, проте також більшою частиною не оформлені в певні організаційні стуктури.
Події наприкінці 30-х років поставили Закарпатську Україну в один з центрів уваги Європи і засвідчили достатньо високу зрілість українського руху; про це мова піде далі.
Проте основою політичного життя'українського народу, його духовної й ідейної самоорганізації на той час стала Галичина, - попри всі репресії, які хвилями накочувалися, ініційовані польською владою, - а також суміжна з нею Волинь і Холмщина, які Польща відтяла від колишньої Російської імперії.
Объяснение:
Що стосується Буковини, то румунська влада на її території з 1918 по 1928 роки запровадила військовий стан; наступне десятиліття було відносно ліберальним; нарешті, у 1938 році в Румунії до влади приходять військові, котрі запроваджують жорстке авторитарне правління. Відповідно і політична діяльність на Буковині існувала головним чином за ліберального періоду. Помірковані сили під проводом Володими-
ра Залозецького утворили Українську національну партію, розпущену з початком військового правління. У середині 30-х років нечисленні групи національно-революційного спрямування об'єдналися під керівництвом Ореста Зиба.чинського, Петра Григоровича та Дениса Квітковського. Після 1938 року національно-революційні групи змогли завдяки гарній конспірації продовжити свою діяльність. Існували на Буковині також і комуністичні гуртки, проте в них фактично не було українців.
Інша ситуація склалася на Закарпатті. У 1918 році лідери українських сил Закарпаття погодилися на включення цієї території на правах автономії до Чехословацької держави (проте реально ця автономія була здобута дуже нескоро). Демократична республіка, яка встановилася тут, була найпоступові-шою з усіх новоутворених держав Східної Європи. Як наслідок, темпи прогресивних змін у житті українців Закарпаття були вищими, ніж будь-де на інших українських землях - від Дону до Сяну. У Чехосло-ваччині не проводилося придушення національно-культурних прагнень українців; навпаки, різко зросла кількість навчальних закладів, у тому числі з українською мовою викладання, кількість культурницьких організацій.
В умовах демократичної конкуренції українські організації гуртувалися в трьох таборах: русофільському, який мав традиційно сильні позиції ще з другої половини XIX століття; русинському, котрий обстоював існування окремої нації й очолювався головним чином мадяризованими священиками, що приховували свої симпатії під машкарою русинського локалізму; та українофільському, що привертав симпатії передусім молоді. У вільному змаганні з іншими таборами українофіли здобули підтримку абсолютної більшості інтелігенції Закарпаття. Товариство та», організація українських скаутів «Пласт», Асоціація українських вчителів та інші організації мали великий вплив у цьому регіоні. Проте значна кількість українофілів, зачарована радянською пропагандою, схилилася на прорадянсь-кий та прокомуністичний бік, хоча і не оформлювала організаційно свої уподобання. Водночас існували і симпатики ідеології інтегрального націоналізму, проте також більшою частиною не оформлені в певні організаційні стуктури.
Події наприкінці 30-х років поставили Закарпатську Україну в один з центрів уваги Європи і засвідчили достатньо високу зрілість українського руху; про це мова піде далі.
Проте основою політичного життя'українського народу, його духовної й ідейної самоорганізації на той час стала Галичина, - попри всі репресії, які хвилями накочувалися, ініційовані польською
Уйгуры расселялись, в основном, в удобных для земледелия долинах рек.
В хозяйстве переселившихся в Семиречье уйгуров и дунган традиционно преобладало земледелие, скотоводством занимались лишь состоятельные уйгурские баи.Большинство выделенных уйгурам и дунганам земель требовало искусственного орошения.
Несмотря на то, что доминирующей сельскохозяйственной культурой у дунган был рис,больше половины засеваемых земель у уйгуров и дунган приходилось на пшеницу. Большинство дунганских семей занималось садоводством и бахчеводством. Большое впечатление на современников производили ухоженные дунганские огороды.
Уйгурская и дунганская беднота, испытывая нехватку рабочей силы и орудий труда, обрабатывала небольшие участки земли. Этим пользовались богатые общинники. Они брали землю в аренду, превращаясь в новых хозяев. Так, богатый уйгур из Жаркентской волости Верненского уезда Вали Ахун Юлдашев взял в аренду свыше 10 тысяч десятин земли. Завладев водоразделами, он построил десятки арыков в соседних волостях. Дехкане отдавали ему от трети до половины урожая. Юлдашев стал монополистом и в хлебной торговле.
Уйгурские промышленники старались организовать перевозку грузов по реке Или. При поддержке областных правителей они приступили к налаживанию водной торговли до Кульджи. Уйгурские баи стали вкладывать деньги в постройку водяных мельниц, в создание производств по переработке сельскохозяйственного сырья. Наемными рабочими на этих предприятиях становились обедневшие уйгуры и дунгане, что сближало их с казахскими и русскими трудящимися.
Культура. У уйгуров была своеобразная многовековая культура. В XIX веке в своем труде Мусса бен Айса Сайрами обобщил духовный опыт уйгурского народа. Его книга «Двенадцать мукамов» была издана в Казани в 1805 году.
Ученые-путешественники Ш. Уалиханов, Н. Прежевальский, В.Роборовский и другие исследователи оставили труды, посвященные духовной культуре уйгуров. В своем последнем труде Ш. Уалиханов рассматривал восстание дунган и уйгуров в Цинской империи.