Війна за об'єднання Галицько-Волинського князівства (1205—1245) — затяжна боротьба за владу в Галичині і на Волині після загибелі Романа Мстиславича за участю представників різних гілок династії Рюриковичів і соціальних верств Галицько-Волинського князівства при втручанні Угорщини та Польщі. Закінчилася приходом до влади Романовичів на Волині (1214), в Галичі (1229, остаточно 1238) і перемогою під Ярославом над останнім серйозним претендентом (1245).
В ході війни були ліквідовані удільні князівства Південно-Західної Русі, зокрема Луцьке і Белзьке які опинились під контролем Данила Романовича, князі отримували землі від центральної влади на правах васалів. Після смерті короля Данила (1264) 5 років існувало Холмське і близько 30 років — Володимирське та Луцьке князівства, після чого всі галицько-волинські землі знову опинилися під владою єдиного князя, Юрія Львовича.
3.4 Боротьба угорців, Романовичів та Ольговичів за Галич у 30-х роках ХІІІ століття
3.5 Монголо-татарська навала
3.6 Завершення війни. Битва під Ярославом.
4 Наслідки протистояння
5 Див. також
6 Примітки
7 Джерела та література
Галицьке і Волинське князівства
Галицьке князівство — виникло у ХІІ ст. на базі Перемиського, Теребовлянського і Звенигородського князівств, які у 1084 р. захопили князі-ізгої Ростиславичі: Рюрик, Володар і Василько. 1141 року Володимирко Володарович (1141—1152) переносить столицю землі з Перемишлю до Галича, а у 1145 виганяє останнього удільного князя Іван Ростиславича Берладника. Найбільшої могутності князівство досягло за правління Ярослава Осьмомисла (1153—1187), якому вдалось втихомирити бунтівне боярство і поширити свою влада на Придунайські землі. Після смерті його сина Володимира Ярославича за Галицьку землю починається боротьба яка завершилась вокняжінням Романа Мстиславича волинського у 1199 році.
Волинь до 1170-х рр. залишалася в залежності від Києва. Київські князі намагались втримати багату Волинську землю під своєю рукою як базу для подальших дій. Одночасно із змінами в Києві мінялися волинські князі. Вони були повністю залежні від Києва і повинні були виконувати волю київського князя. Виділення Волині в окреме князівство відбулось за Ізяслава Мстиславича. Як і інші князі з Мономахової династії, він добивався влади у Києві і тричі на короткий час був київським князем (1146–1154). Але, зустрічаючи вперте суперництво з боку інших князів, він вважав київський престол непевним для себе, тому основну увагу скерував на Волинь, де почав організовувати князівство для свого роду. Ізяслав переселив до Володимира родину і переніс двір. Волинь не уникнула процесу роздроблення, який в цей період відбувався на Русі. Після смерті Мстислава Ізяславича (1170) його сини поділили Волинську землю: Роман одержав Володимир, Всеволод — Белз, Святослав — Червен, Володимир — Берестя. Але цей процес не набув небезпечного характеру, тому що завдяки енергії Романа Мстиславича було створене Галицько-Волинське князівство[1].
[показати]
Війна за об'єднання
Галицько-Волинського князівства
Претенденти на галицьку спадщину
Крім синів Романа Мстиславича, на Галицьку землю претендувало чимало князів та іноземних володарів, які були в різних родинних зв'язках з Романом та Ростиславичами Галицькими. Дочка Ярослава Осьмомисла, легендарна Єфросинія Ярославна була дружиною путивльського князя, Ігоря Святославича, тому його сини могли претендувати на Галичину, як внуки Ярослава Осьмомисла. Однак для Володимира Ігоровича вона була мачухою, з точки зору права це значення не мало, але старший з її синів Роман вважав, що його права більш вагомі як внука Ярослава Осмомисла по крові.
Торопецький князь Мстислав Удатний також претендував на Галич аж ніяк не через свої подвиги. Його мати також була дочкою Ярослава Осмомисла. Його претензії з точки зору права були вагомішими за претензії Данила Романовича та Ігоровичів. Тому вдова Романа, Анна поспішила через шлюб сина з Анною Мстиславною підкріпити претензії Данила. Цей альянс вона вважала настільки вдалим, що відразу відійшла від політичної діяльності. Угорський король також для того, щоб надати легітимності претензіям свого сина Андрія, добився його шлюбу з дочкою Мстислава.
Інші претенденти на Галицьку спадщину мали значно менші права, особливо з-поміж представників сусідніх династій. Всі вони виходили із спорідненості з Романом Мстиславичем, трактуючи її так як їм було вигідно. Лешко Білий був одружений з племінницею Романа. Калман Угорський по материнській лінії був правнуком Єфросинії Мстиславни, Данило і Василько були правнуками її брата. Легітимних підстав претендувати на Галицьку спадщину у Калмана було небагато. Мабуть угода у Спіші, скріплена шлюбом обох сторін і коронація Калмана королем Галицької землі мали підкріпити
Экономическая интеграция приобретала глобальные масштабы, ведь торговые рынки объединялись в организации. Кроме того, интеграция позволяла возобновить развитие промышленности, хозяйств, обмен культур и национальных продукций.
Среди отличительных черт, я бы назвала, объединение рынков в общий рынок одной международной организации (в Европе это рынок Европейского Союза, а на территории Северной Америки были свои, например, НАФТА). Вместе с тем, в обоих случаях экономика служит продвижению политических интересов, и стремительному увеличению скорости развития глобализации.
Вся территория Северной Америки является зоной свободной торговли, называемой официально Североамериканским соглашением о свободной торговле (НАФТА), объединяющим США, Канаду и Мексику и функционирующим с 1994 г. Длительное время интеграционные процессы протекали здесь на фирменном и отраслевом уровнях и не были связаны с государственным и межгосударственным регулированием. На государственном уровне американо-канадское соглашение о свободной торговле было заключено лишь в 1988 г. Мексика присоединилась к нему в 1992 г. О масштабах экономической взаимосвязи этих стран на основе взаимной торговли и движения капитала можно судить по следующим данным. В США реализуется около 75—80% канадского экспорта (или 20% ВНП Канады). Доля в иностранных прямых инвестициях США в Канаде — свыше 75% и Канады в США — 9%. В США направляется около 70% мексиканского экспорта, а оттуда поступает 65% мексиканского импорта. Существующая структура североамериканского интеграционного комплекса имеет свои особенности по сравнению с европейской моделью интеграции. Главное отличие — асимметричность экономической взаимозависимости США, Канады и Мексики. Взаимодействие хозяйственных структур Мексики и Канады далеко уступает по глубине и масштабам канадо-американской и мек-сикано-американской интегрированности. Канада и Мексика скорее являются конкурентами на американском рынке товаров и рабочей силы, соперниками по привлечению капитала и технологий американских корпораций, чем партнерами по интеграционному процессу. Другая особенность североамериканской экономической группировки заключается в том, что ее участники находятся в разных стартовых условиях. Если Канаде за последнее десятилетие удалось приблизиться по главным экономическим макропоказателям (объему ВНП на душу населения, производительности труда) к США, то Мексика, долгие годы находившаяся на положении экономически отсталого государства с большой внешней задолженностью, пока еще сохраняет значительный разрыв с данными странами по основным базовым показателям. Ключевыми моментами Североамериканского соглашения о свободной торговле, подробно регламентирующего многие аспекты экономических отношений между тремя соседними странами, являются: • ликвидация всех таможенных пошлин к 2010 г.; • поэтапное упразднение значительного числа нетарифных барьеров в торговле товарами и услугами; • смягчение режима для североамериканских капиталовложений в Мексике; • либерализация деятельности американских и канадских банков на финансовом рынке Мексики; • создание американо-канадо-мексиканской арбитражной комиссии. В перспективе предусмотрено не только углубление внутрирегионального сотрудничества в рамках НАФТА, но и расширение состава за счет других латиноамериканских стран. В апреле 1998 г. в столице Чили г. Сантьяго на встрече глав государств и правительств 34 стран Северной, Центральной и Южной Америки (за исключением Кубы) была подписана Декларация Сантьяго о создании к 2005 г. Панамериканской зоны свободной торговли с населением 850 млн человек и общим объемом производимого ВВП более чем 9 трлн долл. Таким образом, речь идет о формировании межрегионального торгово-экономического сообщества.
Відповідь:
Війна за об'єднання Галицько-Волинського князівства (1205—1245) — затяжна боротьба за владу в Галичині і на Волині після загибелі Романа Мстиславича за участю представників різних гілок династії Рюриковичів і соціальних верств Галицько-Волинського князівства при втручанні Угорщини та Польщі. Закінчилася приходом до влади Романовичів на Волині (1214), в Галичі (1229, остаточно 1238) і перемогою під Ярославом над останнім серйозним претендентом (1245).
В ході війни були ліквідовані удільні князівства Південно-Західної Русі, зокрема Луцьке і Белзьке які опинились під контролем Данила Романовича, князі отримували землі від центральної влади на правах васалів. Після смерті короля Данила (1264) 5 років існувало Холмське і близько 30 років — Володимирське та Луцьке князівства, після чого всі галицько-волинські землі знову опинилися під владою єдиного князя, Юрія Львовича.
Зміст
1 Галицьке і Волинське князівства
2 Претенденти на галицьку спадщину
3 Історія
3.1 Боротьба з Ігоровичами за Галицьке князівство
3.2 Угорські претенденти. Феномен Володислава Кормильчича
3.3 Об'єднання Волині. Мстислав Удатний.
3.4 Боротьба угорців, Романовичів та Ольговичів за Галич у 30-х роках ХІІІ століття
3.5 Монголо-татарська навала
3.6 Завершення війни. Битва під Ярославом.
4 Наслідки протистояння
5 Див. також
6 Примітки
7 Джерела та література
Галицьке і Волинське князівства
Галицьке князівство — виникло у ХІІ ст. на базі Перемиського, Теребовлянського і Звенигородського князівств, які у 1084 р. захопили князі-ізгої Ростиславичі: Рюрик, Володар і Василько. 1141 року Володимирко Володарович (1141—1152) переносить столицю землі з Перемишлю до Галича, а у 1145 виганяє останнього удільного князя Іван Ростиславича Берладника. Найбільшої могутності князівство досягло за правління Ярослава Осьмомисла (1153—1187), якому вдалось втихомирити бунтівне боярство і поширити свою влада на Придунайські землі. Після смерті його сина Володимира Ярославича за Галицьку землю починається боротьба яка завершилась вокняжінням Романа Мстиславича волинського у 1199 році.
Волинь до 1170-х рр. залишалася в залежності від Києва. Київські князі намагались втримати багату Волинську землю під своєю рукою як базу для подальших дій. Одночасно із змінами в Києві мінялися волинські князі. Вони були повністю залежні від Києва і повинні були виконувати волю київського князя. Виділення Волині в окреме князівство відбулось за Ізяслава Мстиславича. Як і інші князі з Мономахової династії, він добивався влади у Києві і тричі на короткий час був київським князем (1146–1154). Але, зустрічаючи вперте суперництво з боку інших князів, він вважав київський престол непевним для себе, тому основну увагу скерував на Волинь, де почав організовувати князівство для свого роду. Ізяслав переселив до Володимира родину і переніс двір. Волинь не уникнула процесу роздроблення, який в цей період відбувався на Русі. Після смерті Мстислава Ізяславича (1170) його сини поділили Волинську землю: Роман одержав Володимир, Всеволод — Белз, Святослав — Червен, Володимир — Берестя. Але цей процес не набув небезпечного характеру, тому що завдяки енергії Романа Мстиславича було створене Галицько-Волинське князівство[1].
[показати]
Війна за об'єднання
Галицько-Волинського князівства
Претенденти на галицьку спадщину
Крім синів Романа Мстиславича, на Галицьку землю претендувало чимало князів та іноземних володарів, які були в різних родинних зв'язках з Романом та Ростиславичами Галицькими. Дочка Ярослава Осьмомисла, легендарна Єфросинія Ярославна була дружиною путивльського князя, Ігоря Святославича, тому його сини могли претендувати на Галичину, як внуки Ярослава Осьмомисла. Однак для Володимира Ігоровича вона була мачухою, з точки зору права це значення не мало, але старший з її синів Роман вважав, що його права більш вагомі як внука Ярослава Осмомисла по крові.
Торопецький князь Мстислав Удатний також претендував на Галич аж ніяк не через свої подвиги. Його мати також була дочкою Ярослава Осмомисла. Його претензії з точки зору права були вагомішими за претензії Данила Романовича та Ігоровичів. Тому вдова Романа, Анна поспішила через шлюб сина з Анною Мстиславною підкріпити претензії Данила. Цей альянс вона вважала настільки вдалим, що відразу відійшла від політичної діяльності. Угорський король також для того, щоб надати легітимності претензіям свого сина Андрія, добився його шлюбу з дочкою Мстислава.
Інші претенденти на Галицьку спадщину мали значно менші права, особливо з-поміж представників сусідніх династій. Всі вони виходили із спорідненості з Романом Мстиславичем, трактуючи її так як їм було вигідно. Лешко Білий був одружений з племінницею Романа. Калман Угорський по материнській лінії був правнуком Єфросинії Мстиславни, Данило і Василько були правнуками її брата. Легітимних підстав претендувати на Галицьку спадщину у Калмана було небагато. Мабуть угода у Спіші, скріплена шлюбом обох сторін і коронація Калмана королем Галицької землі мали підкріпити